http://www.zoofirma.ru/

Мене назавтра уб'ють. Байдуже...

Мене назавтра уб'ють. Байдуже...

Я солдат...

Полонений... і тіла не знайдуть.

Ні згадки...

Чи страшно вмирать?...Не знаю.

Я солдат!

Як бог наказав пішла,

Але захопили в полон

Сміялись: "Яка мала,

А все туди ж у бій..."

Забрали зброю мою,

Забрали волю мою,

А я говорила: не смій!

ридать!... А то уб'ю.

Допомогло - не ридала.

А все-таки убивають.

Тоді усе і сталось...

Найстрашніше... найдикіше...

Вивели мене на сонце...

Справжнє, під небо синє.

Показали панів багатих.

На зеленій травиці сиділи

"Добре всім, за що ж воювати?

Нащо втрачала силу?"

Засміялись вони поблажливо:

що мала то мала.

Хотіла бути одважною...

Мене ж обступила зима...

Не знаю як поверталися...

Не знаю як садили на цеп...

Очумалась, оклигалася...

О краще б мій мозок стерп!

О краще зразу убили,

Ніж водили мене туди...

Мене полишили віри,

Мов спраглого дуже води...

І я лежала й вмирала,

Ставала трупом живим...

Мене часом годували,

Бо спогад був наче їм.

А я увесь час мовчала,

Дикішали лише очі.

А потім... - зареготала

Одної темної ночі!

"Я хочу теж ковбаски...

й травиці...і пиці у милі...

не хочу бути Параскою

з розритої могили..."

І довго я з цепу рвалася

"Пустіть, о, пустіть!"- молила

"Я навіть, ви чуєте, навіть

віддам вам справжнії крила!

Я як на богів вам молитимусь...

Дайте лишень... ковбаски"

А вони сміялись й дивились

Як людина може упасти.

А вони витирали ноги

Й говорили: "Ти - багно,

Пам'ятай, не вставай з дороги"

А мені «все равно, все равно».

І коли уже все кінчалося,

Коли волос крізь шкіру проріс

Як себе я безнадійно втрачала,

І обличчя торкнувся навіз...

Закувала сивозозулею,

Впала у груди мені

Пісня далекої матері,

Дитинства безхмарного дні.

Сіль упала на рани,

Та, що дала горобцем.

Знову відчула кайдани,

Знову я стала бійцем.

За ноги я їх шматувала,

А вони мене ними били.

Та поки могла не здавалась,

Я боронилась щосили.

Ні, чуда не сталось,...не сталось..

Кайдани не впали, не трісли,

Мене ще міцніше зв'язали,

В ще меншу домовину втисли...

Позавтра мене уб'ють... Я знаю...

Як дику скажену собаку...

Бо я солдат полонений,

Що вже не боїться страху...

Пошерхли у мене губи...

Спеклися мабуть від крові...

Горобчику, лети де люди,

Даси їм моєї солі...


13.05.97
автор - Леся Скорик © "Світ слова"



Теги: вірші, поезія, філософська лірика, людина, патріотизм

Додати коментар


Захисний код
Оновити

http://www.zoofirma.ru/