Мене назавтра уб'ють. Байдуже...
Я солдат...
Полонений... і тіла не знайдуть.
Ні згадки...
Чи страшно вмирать?...Не знаю.
Я солдат!
Як бог наказав пішла,
Але захопили в полон
Сміялись: "Яка мала,
А все туди ж у бій..."
Забрали зброю мою,
Забрали волю мою,
А я говорила: не смій!
ридать!... А то уб'ю.
Допомогло - не ридала.
А все-таки убивають.
Тоді усе і сталось...
Найстрашніше... найдикіше...
Вивели мене на сонце...
Справжнє, під небо синє.
Показали панів багатих.
На зеленій травиці сиділи
"Добре всім, за що ж воювати?
Нащо втрачала силу?"
Засміялись вони поблажливо:
що мала то мала.
Хотіла бути одважною...
Мене ж обступила зима...
Не знаю як поверталися...
Не знаю як садили на цеп...
Очумалась, оклигалася...
О краще б мій мозок стерп!
О краще зразу убили,
Ніж водили мене туди...
Мене полишили віри,
Мов спраглого дуже води...
І я лежала й вмирала,
Ставала трупом живим...
Мене часом годували,
Бо спогад був наче їм.
А я увесь час мовчала,
Дикішали лише очі.
А потім... - зареготала
Одної темної ночі!
"Я хочу теж ковбаски...
й травиці...і пиці у милі...
не хочу бути Параскою
з розритої могили..."
І довго я з цепу рвалася
"Пустіть, о, пустіть!"- молила
"Я навіть, ви чуєте, навіть
віддам вам справжнії крила!
Я як на богів вам молитимусь...
Дайте лишень... ковбаски"
А вони сміялись й дивились
Як людина може упасти.
А вони витирали ноги
Й говорили: "Ти - багно,
Пам'ятай, не вставай з дороги"
А мені «все равно, все равно».
І коли уже все кінчалося,
Коли волос крізь шкіру проріс
Як себе я безнадійно втрачала,
І обличчя торкнувся навіз...
Закувала сивозозулею,
Впала у груди мені
Пісня далекої матері,
Дитинства безхмарного дні.
Сіль упала на рани,
Та, що дала горобцем.
Знову відчула кайдани,
Знову я стала бійцем.
За ноги я їх шматувала,
А вони мене ними били.
Та поки могла не здавалась,
Я боронилась щосили.
Ні, чуда не сталось,...не сталось..
Кайдани не впали, не трісли,
Мене ще міцніше зв'язали,
В ще меншу домовину втисли...
Позавтра мене уб'ють... Я знаю...
Як дику скажену собаку...
Бо я солдат полонений,
Що вже не боїться страху...
Пошерхли у мене губи...
Спеклися мабуть від крові...
Горобчику, лети де люди,
Даси їм моєї солі...
13.05.97
автор - Леся Скорик © "Світ слова"