XXV КОЗАК — НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДІВКА — НЕ БЕЗ ДОЛІ
Вернувся Чіпка додому та зараз кинувся по хазяйству, — не заглянув і в хату.
Мати тільки бачила, як він овечатам підкладав просяної соломи.
Настав вечір. Мати розпалила піч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспіла, а
Чіпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, прийнялась перемивати посудину, підмітати хату. Уже й коло посудини упоралась, і хату підмела, — не йде Чіпка.
—Що це він там так забарився? — промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати.
Гукала-гукала, — не чутно. Увійшла вона в хату, підождала ще трохи, — немає.
Материне серце стала розбирати досада.
— Якби знала, не заходжувалася б і коло вечері... Хоч би був у хату наплював, сказав, — чи дома ночуватиме, чи знову повіється на всю ніч... Побила мене лиха година та нещаслива з тими побіганками! Та то ж день у день, ніч у нічі Мабуть, назнав десь повію всесвітню та й віється...
З досади висунула вона галушки з печі, всипала трохи в миску, сама сіла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, удруге, — та й удавилася... Сьорбнула ложку щерби, — та й загадалася... Галушка на спичці захолола; щерба у мисці застигла — заволоклася зверху сірою плівкою... Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерю на припічку, обмила ложку й миску, — та й полізла на піч спати... Думки про сина обступили її і не підпускали сну...
А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру. Там, на пивниці в жида, служив Лушня. Чіпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цілий день, Лушня надвечір знемігся та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Довго Чіпка нудився, поки знайшов його.
— Тимофію! Тимофію! — гукав Чіпка, качаючи Лущню з боку на бік. — Чув?
Тимофію!..
Тимофій тільки мукав та гикав. Чіпка довго вовтузився: перекидав його, підводив... Наостанку, розсердившись, штовхнув Лушню під бік ногою. Той скрикнув і розкрив очі.
— Якого ти чортового батька? — гукнув він та, не глядя на Чіпку, знову повалився опукою на солому.
— Тимофію! — гукає Чіпка, стоячи над ним.
— Чого?
— Устань...
Лушня зиркнув, ледве піднявши вгору верхні вії.
— Це ти. Чіпко? чого ти?..
— Уставай!.. Треба.
— А що там? — повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушня.
— Ти не знаєш, де Сидір живе?
— Я й Сидора не знаю... Який це?
— Москаль... Той, що... пам'ятаєш?
— Не знаю!.. — одказав Лушня, чухаючись та зітхаючи.
— Сидора-москаля не знаєш?
— Та самого знаю, — та не знаю, де живе.
— Так, може, тут хто з ваших знає?
— Не знаю... — позіхаючи, одказує Лушня. Чіпка зо зла поскріб потилицю.
— Тут є в вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають...
— І того не знаю...
— Що ж ти знаєш? — скрикнув з серцем Чіпка.
— Нічого не знаю, — одказав понуро Лушня й перекинувся на бік.
Чіпка плюнув; вийшов з клуні. Серце його пекла досада... «Піти б до Петра та до Якима? — подумав він. — Так же не блигий світ: треба аж на Побиванку теліпатись...
Він знову вернувся до Лушні.