Терплять вони всі, живуть у тих дірах на воді і сухому хлібі. А скільки вечорами говорять! Всі вони хочуть по-своєму зробити і не піддатися зморі, яка налягала на цілу землю та на всіх людей. Можливо, вони щось таки зроблять. Не можна усім повірити, що так-таки має бути, і це все. Мати не зовсім добре, але все-таки знає, що Лаврін «з нею», та з батьком, та зо старими звичками, та з землею, на якій колись лив свій піт батько. Інколи приїжджав додому і жив не у Максима, а у батьків. Спав на вузькій лавці або у клуні...
Але на цьому не скінчилось. І був тут знов Максим. Довго надумувався, не повертався язик на слово, але надумався, прийшов до Корнія, до малої хатини.
Каже:
—Ну... Знаєте... Я, собствено гаваря, женица хочу... Корній підняв голову.
— Женись...
— Я от і женюсь... Правильно. Але потребую хату...
— Ти ж її маєш,— вимовив Корній, хоча спокійно, але голос здригнувся.
— Цілу хату потребую...
Корній встав і вийшов. Нічого не сказав, бо зрозумів. Син виганяє його... Кудись виганяє з тієї самої хати, яку він збудував для себе, для дітей і для цілої своєї сім'ї. Максим не лишив його. Розлютився, знайшов батька в садку...
— Чого ти хоч? — вирвалось з Корнія.
— Хочу, щоб ви хату випорожнили. Подивився на нього Корній тугим поглядом.
— А неба ти не боїшся?
— Брось, старик. Немає часу на шутки. От там Закаблукова хата порожня...
— Сам ти йди туди! — викрикнув зо всієї сили Корній.— На чуже мене спихаєш. Не моє то, і не ступить туди моя нога. Вирване людям, нашим сусідам... Що скажуть?
Ті в Сибірі, а я маю...
І старий не договорив. Надто багато у цьому такого, що ніяким словом не вискажеш. Зуби ціпнуть, кулаки стискаються, кров піднімається до голови. Власний є то син, але хочеться наступити на нього чоботом і розмазати по землі, мов черва чи гусеницю. Така ненависть втискається, така буря люті непокоїть кров...
Після цього до Максима зайшов Лаврін. Марія бачила, що Лаврін все знає. Очі бачили, але серце її бачить ще більше. Коли Лаврін пішов до Максима, не витримала і сама вступила за ним. Лаврін подивився на матір і ніби спитав: що вам тут треба, мамо? Спитав лише поглядом... Підступив до Максима.
— Ти! — сказав йому— Ти! Ти викидаєш з хати батьків? Ти-и! Чорте! Сатано!— вереснув Лаврін. Максим дивився на брата вперто і гостро, а рука сягає до нагана.
— Лавріне! — кинулася до нього Марія.— Дитино! Ді-ти!
Кинулася між них і стала між ними, мов хвиля морська, що вирвалась з просторів і сп'ялася. Справа син, зліва син. Обох їх породила... Звернулася до Лавріна, підступила до нього зовсім близько...
— Відступи, дитино! Відступи! — казала вона тремтячим голосом.— Ходи звідсіль, сину!
Взяла його за руку. Це рука не дитяча. Це рука мужчини, але вона взяла ту руку, мов дитячу, і потягнула за собою. Він не відважився перечити, бо чув, що тут воля її, воля матері говорить до нього. Чув і розумів, що інакше було б зле, що могло б статися дуже багато.
На дворі вже вечоріло. Між тим вечором, між тією темнотою чути розлите прокляття, яке плаває тут і запливав до кожного закутка, до кожної дірочки.
Збоку он Закаблукова хата. Син Закаблуків Марко був у петлюрівцях... Він десь пішов і не вернувся, але тут була його тінь, була про нього згадка. Тому і вислали Закаблуків десь далеко, де та тінь не може бути ані страшною, ані небезпечною.
Тепер ту хату мають зайняти Корній, Марія і Лаврін...
Лаврін довго над цим розважав і нарешті рішився.
— Ні, тату! Хату ми займемо... Так буде краще... І для нас, і для Закаблуків...
Інакше вона розвалиться. А там побачимо.
Як Корній, так і Марія на це не відповіли. У них обох однакові думки. По вечері, коли запала ніч, Корній вийшов на двір, поглянув на зоряне небо, подивився навкруги. Після пішов у сад. Великі, розлогі дерева. Вони щойно одцвіли.
Зав'язуються зеленухи, шелестить і шепоче молоде листя. Сад тягнеться далеко, аж до рову, де починаються старі закинуті каменоломні. Колись там камінь били і мурували. Там і Корній чимало сили своєї залишив. Попотягав пудового лома, тяжечого молота. Рвав з земної утроби вапняк, возив додому, складав мури... І от стоять вони тепер запущені, занедбані і порожні. Заросли покинуті каменоломні.
Не б'ють там уже каменю. Не вірять люди самі собі. Хто знає, чим і як все те скінчиться.