5

Підходячи з донькою до хвірки, господиня вгледіла: вертається її чоловік з обома  хлопцями, а слідом гурба навкруг підводи. Кров схолонула в серці: «Лихо знов!»

Страшенно засмучений він — ще таким не бачила... от бідний наш, невсипущий  робітник, всю сім'ю годує, і за що вони мучать? Ми ж — тільки злидні: до  середняків не піднялись.

Як приречені, йдуть Мирон Данилович і хлопці. За ними, на п'яти набігаючи,—  бригадники.

Стала господиня коло воріт, не зрушиться, мов приросли стопи до землі, хоч  тривога аж валить з ніг, пориваючи, мов вітер — суху билинку.

Напасники відкинули ворота і, подібно до татар, забігають коло підводи,  покрикуючи.

Господар сказав дружині:

— Стільки хліба правлять, що — нема...

— Де б же взявся? Забрано! — скрикнула, мов не при собі, Дарія Олександрівна,  збагнувши, що юрма забігає вже класти в могилу.

— Забрано? — перепитує і наближається розпорядник. Сизіють обводи вкруг  каламутних очей: недоспаних і обпитих. Рідка щетинка тягнеться на пергамових  щоках.

— Сказали: забрано? — про державну заготівлю?.. Замість, як свідомі громадяни,  здати лишки, ви сказали наклеп, що забрано! Ось покажем, що значить: забрано, —  підкуркульники!

— Хто підкуркульники? Приходили схожі на вас, забрали землю. Зосталась хата і  шматок грунту коло вікон. Ми незаможники.

— Розкажіть! — з досадою відповів розпорядчик.— Збіжжя повно.

— Ми засівали сам клинчик і нема хліба.

— Заладили: нема!

— Бо нема. Кукурудзи трішки було та буряків, та картоплі: думалось, на прожиток  стане, хоч скупий. Землі ж не мали — забрано.

— Забрано, забрано! — передражнює, лютуючи, розпорядник.— Зараз подивитесь, як  бува забрано.

I враз повертає обличчя на вулицю: там крик розлягається, за ворітьми в сусіда.

Чутно вигук і відповідь.

Ланка піонерів-школярів, як настроєний хор, під орудою партійця, затинає:

— Куркуль, віддай хліб!

Сусід, стоячи на порозі, спокійно відказує:

— Дітки, беріть хліб, як вам треба...

— Віддай хліб, ти — есплутатор! Вивчені недоладно, скалічили слово; а сусід  відповідає в тон:

— Який я есплутатор? То — хтось другий: навча неправди і так робить. А я від  землі. Дивіться на мої руки: сі в мозолях, і дивіться на чиїсь...

Піонери зирнули на руки диригента-партійця, м'які, як балабушки, але він  помигонув грізним знаком — знов кричати.

— Віддай ключі, куркуль!

— Ось вони! — мирно відповідає сусід.— Раз вам треба, дітки, беріть! Хіба не  даю?

Керівник докинув найособливіший сигнал,— тоді хор репетує, щоб на весь куток  віддалося луною:

— Куркуль!

На додачу диригент грозить хліборобові:

— Ми з тебе Свитченка зробимо!

На вулицях завжди красувався взірець майбутнього, що обіцяє партієць. Під  тинами, де зеленіла смуга шпоришу, в холодку від тополь прилягав Свитченко і  хропів. Обжмаканий, як годиться «каенесові», себто «незаможному». Село вживало  його ім'я, замісно назвати когось: «ледащо».

Сусід сказав:

— Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене — це трудніше.

Партієць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак — і знов  різнуло найвищими голосами:

— Куркуль!

Через вулицю всю суперечку чути в дворі Катранників. Тут юрма хмарою потемніла  від сусідового слова, і розпорядчик закричав:

— Віддаєте хліб чи ні?!

— Де ж ми візьмем? — з розпачем сказала Дарія Олександрівна.— Вже забрано...

— А-а, забрано! — розпаленів круглоокий.

Він обернувся до своїх, що спинили підводу і стали за його спиною, озброєні  лопатами, ломами, «шпиками» чи «щупами» — довгими, понад зріст людський,  залізними стрижнями, загостреними з одного боку, з другого загнутими під прямим  кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрі мали гвинтівку.

— Провчимо підкуркульників!

Він розділив загін на дві частини. Одна розсипається по садибі; друга, з ним  самим на чолі, прямує в хату, ніби в свою власну, не спитавшись дозволу і не  глянувши на господарів.

Дарія Олександрівна за ними, і доня тремтячою рукою тримається за її рукав:  підбігає. Вся дрижить, ніби в пропасниці. Хлопці, ідучи за Оленкою, дуже  присмирніли.

Зоставшись надворі, господар стежить обшукувачів. Морозний острах торкає серце,  коли вони крутяться довкруг попелища: біля зваленого тинка і нишпорять при  глинищі, де спадає воно до потоку з кладкою, серед осичини.

Вони раз у раз вганяють у землю «шпики»: строчать скрізь. Докопуються в саду і  розхитують кожний стовпчик. Перевертають дривітню. Під пеньками порпаються.

Перекочують каміння і зброджують кропивники. Вивертають огорожу. Гупають і  прислухаються, чи нема луни з порожнин.

Мирон Данилович від плюндрування зболів,— похило відступає до хати.

Там грабіж: ніби з переказів про людовидого змія. Заскочили в хижу і все  поперевертали. Глечик із смальцем,— надщерблений, без ручки,— поставили до  дверей як коштовну здобич. Один гвинтівочник став: стерегти!.. поважний, як  виобраз «порядку».

На горищі був старий клунок з неперевіяним просом; оклали до глечика. Поскидали  з печі лахмітини, в яких дошукувалися жмені зерна. Торбинка з квасолею висіла на  кілочку,— сам розпорядчик, знявши, поніс до глечика.

Паляницю з стола, рушником прикриту, теж — до скарбу.

Бурячки червоні, в діжці, вчепили враз. На картоплю в погнутому відерку з  проржавілим дном скочили, ніби вовки на телячу печінку. Котили гарбуза з-під  полу і несли полатаний мішечок із соняшниковим насінням, підрешіток із пшеничкою

«кінський зуб».

Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, білий, стояв під стіною проти вікна.

Була мить — йому здавалося: вхопить сокиру з підпіччя і розвалить голову  розпорядчикові, бо так ограбував хату, що дітей нагодувати нічим...

«Це — не те, що злодії, ті, коли доберуться, дорожче і краще візьмуть, а решту  тобі зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!»

Що буде? В хаті п'ять ротів — як прогодувати?.. Жінка метнулася віднімати  хлібину. — Це ж дітям — навіщо берете?

Її кулаками відштовхнули. Біля покуття плаче, затуливши очі краєм хустки. Доня  до неї притулилася, як пташеня в бурю, і все не перестає тремтіти; щось дуже її  вразило під час нападу.

Хлопці коло тата: притихли, настрахані.

Винесено харчі на підводу. Гвинтівочник, зображуючи на ширококостому білесому  обличчі відтінок владності, застиг — загрозливо, в скам'янілій сіризні, як  статуя вождя, що в районі, між елеватором і залізничою станцією.

Витупотівши з хати, юрма приєдналася до спільників.

Мирон Данилович знов тривожно погляда, як вони бродять, врізаючи щупи і  прокопуючи ямки.

Вернулася з церкви Харитина Григорівна. Злякано дивиться і питає сина:

— Це — вони?..

— Вони, мамо!

Пішла в хату; глянула, переступивши поріг, і обмерла! Їхня хата, ще  прадідівська, з сволоками в старовинних знаках, різьблених і свічами палених,  була завжди біла. Харитина Григорівна і невістка так поралися, так гляділи, щоб  зберегти добрий вигляд зокола і всередині.

А ось — гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Поперериване все і  поперекидуване, позмішуване і потоптане.

Сльоза збігла по щоці. Здогадалася стара — вже кінець настав.

На старість побачила: знищено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку  осяювали хліб на столі.

Все їстівне взято! Стала вона за поріг, бачить — топчуться бригадники по  грядках. Гребуться, як собаки, по несвоїй садибі. Підійшла стара до підводи і  вмовляє вартового:

— Оддайте харчі, то ж не ваше — не ви напрацювали! Дітям їсти треба, оддайте  зараз, я вам кажу!

Вартовий мовчить, ніби не чує і не бачить бабусі. Грізний! В руці сила, власна і  начальникова. За начальником рудіє Отроходін, той інструктував: «Забрати до  крихти». А далі, вгорі — вождь партії і держави.

Чого ж стара турбує?

Бабуся взялася за полудрабок. Тоді вартовий штовхнув її в плече — поточилась  вона і впала на шпориш. І не могла встати. Син, підбігши, піднімає. Глянув на  вартового і промовив з великою вразою:

— Дикун собачий!

А той, прозваний, зготувавши гвинтівку, процідив зневажливо:

— Ти! Гляди мені,— і замовк. Відповідальний, мов коло порохового погреба. Стара  нічого не казала: ведена під руку, віддалялася до хати.

Прилягла на піл, пахмітину підославши; і — мов нездужала незнаною пошестю.

Млисті приуяви кружилися, всі розметані. Крізь майоріння відчувала: наближений  морок холодною запоною обки, дається, і ніде обминути. Потім розтанув. Лишився  біль, гіркий і гострий, не так за себе, як за внуків — їсти вже нічого дати.

Квилитимуть, пташенята при дорозі. В світі нема нікого, хто б поміг. Незнані  вони ні в кого і ніхто не заступиться; коли пропадуть, слова ніхто не скаже.

Один Бог бачить з неба. Може — іспит, нехай очистимося в горі, як огні  останньому.

Родина ставить речі на місця.

Потім: що їсти? — діти просять. Мати вирила десь на грядках дрібненькі бурячки;  зварила юшку. Дуже посолену, сьорбали з сухарцями, що були розсипані в хижці.

Ось, лихо захопило тенетами — несила вирватися. Безжалісно, ніби гроза, облягло;  мучить, наганяючи до загибелі.

Діти споважніли, мов цілком розуміють, що діється.

Бабуся і мати, сидячи на полу, почали клопіт коло одежин — оглядають: котра  годиться про зиму, котра ні.

— Стрінув пічник,— говорить бабуся,— про церкву питав, чи закрили.

Андрія цікавить чудесник, який, справлявши піч, розповів про хитрі димоходи  всередині. Доти піч видавалася нудною: купа цегли; а тепер — повна загадок.

— Кажу йому, що було. Він і жаліється: не глянемо на Писання — по ньому жити.

Читаємо сторінки нивок: туди серця віддали. Так само сказав батюшка.

— І правда! — зітхає мати.

— Про небо забули. Горе прийде.

— Вже почалося.

— Сказав тоді: живемо в кінці часів. Тож антихристи спішать зло довершити. Це з  ікон видно; Спаситель на хресті мучиться, а внизу вони, домальовані, скрегочуть,  глядячи на безвинного... Люди кажуть, що вкоїться пекельство, аби відзначити  дев'ятнадцять віків після розп'яття: так кажуть.

— Вже ж видно! — згодилась невістка.

— Пічник примітив: птиця падає мертва.

— Походом на нас рушено,— додав Мирон Данилович.— То тільки видається, що їх  прапори червоні; вони темні.

— Дивно говориш,— зауважує дружина.

— Так бачу! Пропадем; а хіба можна жити по-демонському?

— Стримайся!

Дарія Олександрівна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих від  страху.

Менший при столі ворушить книжку; старший присів під стіною в міжвіконні:  затерп! і очі запали, з нерушимою думкою. Оленка біля мами спостерігає, як  чотири великі руки — дві в рясних брижках і стемнілі, а дві світліші —  перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою.

— Я ж нічого!.. З їх прапорами негаразд,— поправився господар.— То тільки Лук'ян  потіша, що «заживем».

— Не ми, хтось другий! — сказала бабуся.

— Не ми і не Лук'ян,— продовжив господар.— Лук'ян знає одно: голосувати «за».

Зразу підніма руку — перший. Завжди «за» і попереду всіх. Не встиг доповідник  зачинити рот — Лук'ян підніма руку: згоджується. За позику перший, за  розкуркулення перший. Сьогодні розбіглися, а то голосував би «за», хоч гробове  віко кладуть на село. Потішає — «заживем». Змії з'їдять!

— Нащо казати? — спиняє жінка, повівши погляд на дітей.— Лук'ян не гірший від  начальників.

— Ті не люди, а гаки — тягти хліб! Перед зборами чув новину: вночі потяг  приходить, вартою обтиканий: переполох!.. Начальство з міста аж курить на  вокзал, бо там головні, з Москви. Крізь вагонні двері жменьку вціджено, самих  заводіїв. Стрінули їх: обдутий один і попелястий, вуса під щіточку, Молотов, чи  що, а рядом Каганович — бідовий, з вусами, як виновий валет. Наказують розбити  кутки в хатах і весь харч винести... Чорнявий підкинувся і кричить на всю  станцію: «До зернини! До зернини!» — себто, так забрати хліб; а попелястий  гребнув зерно, що було в кишені, і з усієї сили сипнув його в пику окружного  партсекретаря. Зерно вдарилось і повідлітало... «Ось ваша хлібозаготівля; як  таке зерно негодяще здаватимуть, всіх під розстріл». Відлітавши, зерно вскочило  в рот одному з тутешніх і він почав його крутити і розмелювати на зубах:  непогане зерно,— він агрономом був і знав. А реву, а тупоту!.. Кажуть, якби  паровоз свиснув, не було б чути. Секретаря взято під арешт і невідомо де дівся.

А ці два змовлені з третім...

— Може б, тихіше говорив? — попросила жінка.— Всі чуємо.

— Добре! — Мирон Данилович обнизив мову: — Люди взнали, що для двох повно всього  в вагоні, як в ресторані: і харчів, і напоїв, м'яса, окороків, ну, всього!..

Питва найкращі, котрі на експорт. Як люди взнали, аж дивно.

— Чому не знати? — втручається бабуся.— Он, коли Журавленків обікрадено, років  тому з десять буде, ніхто ж і не бачив і не чув, а всі зразу в одно: не інакше,  як Корінчук заліз. Пішли шукати — так і є!.. Повитрушували крадене.

— А наїдків зібрано в вагоні: риба консервна і корейка — закушувати  сорокаградусну, нарізати і на булку класти; курятина і масло; скільки чого  хочеш! — помаранчі і виноград...

— Мамо, помаранчі хочу,— тихенько озвалась Оленка, мов спросоння.

— Дитинко, де ми візьмемо? Тут — аби живими бути. Мирон Данилович, мов  заворожений, вичитує коло вікна, з якого видно місце, де стояла підвода:

— А в буфеті — вина і наливки, і горілки теж, настояні на чому завгодно: на  полині...

— Чого б полинівку пили? — сумнівається бабуся.

— Може, ні! А так кажуть. І зубрівка...

— Хилитимуть гірку?

— Чого ж, їдучи хилитимуть; і в Кремлі повно...

— Ну, верховодові рознесло вид,—згадала бабуся.

— Кажуть: швидко їсть; понурий!

— Понурий глибоко моркву риє.

— При дітях би не казали: десь вирветься! — просить Дарія Олександрівна.

— Не бійся, дочко! В найчорніші двері прибули, вихідні з світу.

Безгоміння настало в хаті, ніби невидимий ворон, більший, ніж ніч, обвіяв душі.

6

Темрява — як чорний дим.

Пильно слухаючи, спустився господар до краю згористого глинища: відкопувати  запас, для сім'ї найдорожчий.

Довго рив! — і в поті, і аж в тремтінні. Крім праці, тривога мучила. Розкрив  сховок, викладений соломою; вийняв пшоно в клунку, обкутаному старою цератою, що  краями злипалась. Надібрав трохи і знов зарив. Хотів чиркнути сірник і  перевірити, чи латка глинища виглядала, як завжди, але побоявся: міг привернути  лихі очі. Вдосвіта, ледве забіліє, треба навідатися. Внизу, недалеко від  глинища, хлюпотіла річечка,— туди пішов і обмив руки.

Вертаючися, сторожко ступав, як кіт, що боїться собак. Швидко брав двері: не  встигли рипнути, і зразу ж замкнув.

Діти сплять. У пічурці — прикручена лампа; сумовитою червонавістю вирізняє з  пітьми господаря і його дружину, заклопотаних коло пшона. Зварили кашу —  рідкувату, трішки припряжену лустками цибулі.

Побудили дітей і сіли за стіл: до пізньої вечері.

— Що таке? — промовляє Мирон Данилович, оббираючи з країв миски.— Було що їсти —  не доїдав, а як не стало — аж трусишся, дуже кортить.

— Від страху за їжу! — пояснила бабуся.

Всі ретельно вискрібали миски. Казанок віддано найменшому, і той довго  порається, хоч повіки липнуть, ніби в глей замазані.

З тієї ночі зайшла в хаті невситима жадоба до їжі; і мов нечутий крик, болючий  провістями, повиснув серед повітря і почав мучити.

Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся вчасно, як призначив собі: звичка,  вироблена роками, від неспокою. В нервах зростали незнані часоміри, що вірно  числять. Крізь сутінки, змішані з випарами, прокрадався господар до глинища —  поправити на перекопаному і посипати сухого листя. Пташина прокинулася, подала  прозору вістку, але він не слухав, як раніше. Поспішаючи, зиркнув і мимоволі  уявив споживну істотку — без пір'я. Відпурхнула пташина понад течією, до галузок  на тому боці, а господар відійшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрі  з рослин годяться в горщик. Гострим оком обвів попелище, серед полиння і  кропиви, біля решток садової загорожі, але не підступав, щоб сліду на траві не  робити. В сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби немає.

Нетерпеливий! Покинув справу і вийшов за ворота, постояв — прислухався; тихими  вуличками побрів через околицю.

Де-не-де люди никали в подвір'ях, мов тіні. Спало на думку — заглянути до

Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар, лимар і  що хочеш, скрізь буває і новини приносить, як часопис.

Там був приятель майстра Стадничук, тесля другої руки.

— Вас обскочили? — спитав коваль нового гостя.

— Так: перенюхали двір до дрібки! Що можна в рот класти, забрали.

Сумно і тут. Кайданці — він білоокий чоловік, дужий, як віл, а вона сухенька,  мов тернова гілка,— сидять коло згорнутих пожитків.

Коваль помітив здивування:

— Ждемо, скоро в нас будуть...

— Час пропада, тікати треба! — скрикнув Стадничук.

Запальний серцем, а руками, як коріння в'яза, кріпкий. Під опущеними бровами,  схожими на обніжки,— скорбний огник.

«...Могучі люди, і тікають! Видно, що біда надовго»,— мовчки вирішує Мирон

Данилович.

Від воріт притупотіло двоє; в двері гуркіт:

— Кайданець, ану, давай сюди, скоро!

Вийшов коваль, за ним жінка. Чути суперечку за вікном:

— Чому не оплатив повісток, которі прислані? — сварячись, питає сільрадівець.

— Як, чому? Я ж не тут робив, а в містечку: коні підковував і гарби справляв.

Навіщо ж тутешні повістки і мені, і жінці прислано? Вона не працює, бо хвора.

— Одкручуєшся! — в'їдливо протягнув другий голос.

— У колгосп не хочеш,— закидає перший з гарячою злістю,— плати ж по всіх  повістках! Озвалася жінка:

— I пеню до повістки дочеплено...

Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя:

— Я вже пенею обріс, як сірко шерстю.

За вікном погрози підносяться:

— Не хочеш платити, значить — ворог!

— А де взяти? — відбивається коваль.— Мені п'ятий місяць у кузні зарплату не  видають, а кузня ж державна...

— Не наше діло; плати! Коваль розповідає:

— Хтось хвартук ремінний украв, як нарочито, а гроші правлять з мене, і  начислено за старий учетверо більше, як йому ціна новому. Теж вимагають: плати  зразу! А я нічого не маю. Що робити?

— Так тобі й треба, раз ти ворог! Щоб було заплачено, чусш? А то просвіжишся,  знаєш, де... Сільрадівці відгупотіли до воріт. Кайданець вернувся з жінкою в  хату.

— Обчищено, як липи на лико: гладенькі ми і круглі! Снігом притрусять, щоб не  виприснули з руки.

— Притрусять! — стверджує Стадничук.— Притрусять аж на тундрі: там липи  м'якнуть, як локшина. Треба з клунками перебігати на Кавказ, чи що, бо кінець  приходить Чули? — розорено в Вороницях підряд і до цурки — всіх. Один був, що не  могли вчепити, так сусід поміг. Довго ходила комісія по двору, рила, прути  стромляла — нема хліба! А член комісії, сусід, горбатий, злий, як відьмак,— на  обшу куваного, мабуть, без причини, тільки від чорного серця, — взяв дома  жіночий рукав із зерном, пішов і підсунув тому дядькові під стіжок сіна. От,  комісія допитує:

«Є в тебе хліб?»

«Самі ж бачите, нема: хоч би й десять літ ми шукали — не знайдем».

«Так кажеш, нема?»

«Нема».

«Підпишись отут!»

Дядько підписався; тоді горбань сказав комісії:

«Він свідчився, що нема, а може, під стіжком є?»

Ідуть до стіжка: сорок чоловік зібралось і перекидають стіжок. Він тяжкенький  був. Возилися довго, аж ось, як нап'ялись — перекинули: дивляться, лежить рукав  із зерном.

«А! — кричать вони.— Ти он який! Підписався, що нема зерна, а воно є. Владу  обдурив, проти свого ж підпису: ти злочинець».

Все в нього забрала комісія, впрах розорила; і всім так зроблять.

— Або, перебіжить пошесть? — питала Кайдашева жінка.

— Перебіжить, а нас не буде! — відказав тесляр.— Страшну справу проти нас коять.

Є в мене знайомий старичок, ну, як знайомий? Стругав йому полиці під книги: там  читання зібрано на цілий вік. Я з полицями старався — зробив міцно і взяв  недорого. Бувало, підходить і розмовляє: сам він математик, з академії; от,  питає він:

«Ну, побачили, чому лихо?»

«Приходить! — кажу.— Бачу, що приходить, а чому, не знаю».

«Бо постановлено: ми шкірами своїми, як великими карбованцями, заплатим».

«Чому ж — ми?»

«Ми крайні, з кого дерти. Цінності церков перепродані будуть. З'являться хитруни  до півмертвого і покажуть сухарик, промовляючи: віддай з грудей хрестик —  сухарик дістанеш! І віддасть, аби пожувати щось, поки сконає».

Суперечить господиня:

—Вам старичок говорив, і він міг помилитися. Числа знає, як ви сказали; а ці  речі — інакші.

— Буде чи не буде,— заговорював Кайданець,— побачимо, а вже столичник жити не  дає.

— Це на місяці намальовано: один одного вилами підкинув,— пояснює Мирон

Данилович.

Господиня відмовила:

— Намальовано, а не віриться, щоб так — з нами...

— А як же роблять? — загарячився Стадничук.— Наслано забісованих, і вони в  немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці  прилізли, риються в колисках... дітей викидають просто додолу і дошукуються під  пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собі  мріть із немовлятами! Так це — що, скажіть? Всі ж головні начальники обшуків і  грабунків, хто? — саранча з столиці. Он, набігли гурмою до Григоруна, мого  сусіда — в нього з жінкою життя розладилось, і вона поїхала, покинувши дітей.

Холодно в хаті і голодно. А зайшли з обшуком — останнє забрали, в хаті і в  дворищі. Молоко стояло в горщику, на дні: для малих; так нарочито перекинули на  припічку і розлили. Мовчав Григорун, з горя — сам не при собі. Прикипів до місця  і дивиться на всі очі, худий, як тичка. Дивиться, а ніби не бачить нічого. Діти  плачуть, та дарма! Дитячі сльози — ніщо для здирників. Один з них, губою  одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його пробирати від погляду

Григоруна і став, дражнений, сіпатися. Крикнув на чоловіка: «Самошедчий!» — а  сам закручується і поспіша з хати. Чує на собі погляд і озирається, і таки падає  через поріг. Мабуть би, розбився дуже, так бригадні підхопили. В сінях тріснувся  лобом об переставлену драбину і вибіг злий, як вовк. Думаєте, втишився потім?

Подобрішав? Куди там! — мітлою виміта дитячий харч і розоря хатні кутки. Все  лама. Їх таких повно: на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пізно, на

Кавказ: там і заробітки більші, і не так уповноважені душать.

— Як же нам їхати? — відказує господиня.— Душа до вікон приросла.

— Однаково відірвуть. Старичок, що я вам казав, над верхніми книгами зберігає  серед скручених паперів один твердіший — там малюнок. Розгорнув його:

«Подивіться!..»

Сидить гостроокий хтось, ніби золотий, цілком литий,— з червонастим виблиском; в  короні чудній і пишній одежі. Високо підноситься. Видима тільки верхня частина:  як викинута з недоброго дзеркала. Ребра схожі на верх брами, розчиненої так, що  туди з низини на картині тягнуться люди без кінця і перерви: люди бідні —  тягнуться під кліткову браму примарця і там зникають. Як вівці на бойні. Смутні  всі і худющі, і обідрані; тягнуться сім'ями, несуть дітей на грудях і за руки  ведуть. А наглядачі підганяють гостряками, на кінцях сточеними, наче блискавки.

Старичок спитав:

«Отакий пан; звідки?»

Роздивився я на картину і мовчу. Сльоза впала на рукав. Кажу:

«Ото — ми внизу! На погибель, з маленькими».

Кайданець пильно слухав, і враз до жінки:

— Збиратись будем!

Заплакала вона і проситься:

— Куди ж я пійду від порога? Коли вмирати мені, то біля цієї стіни білої.

Мучитимусь на чужій стороні. Ти їдь!..

— Годі вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я десь підроблю трохи, бо  тут і копійки добути не можна.

— Не баріться, бо замкнуть виходи! — настоював Стадничук.

Почала господиня глядіти серед домашніх речей: що — в дорогу.

Тоді, відчуваючи, яка невідхилима біда всіх настигла, і куди можна вдатися  наостанку, відійшов Мирон Данилович. Думав: ніж гинути біля порога, треба  спробувати шляхів! Десь є заробітки. А душа приголомшена; і віється в очі огнем

— сила охряного пана, що поглина, ось тепер, обставши сторожею...

Згадка про подорож цвяхом стала в свідомості; десь с напрямок, тісний страшно:  аби проскочити... проліг низом, потемнівши,— крізь світ, що став інший, ніби в  різкий поворот обернено його і обвалилися добрі поняття, а образ життя виглянув  руїною.

7

Мирон Данилович наближався до колгоспного; і назва, і розпорядок знов збудили в  думці оклик: «Татаровня!» — жаль односельчан, що з'юрмлено в турлучну вигадку.

Там клопіт: мечуться люди на сторони, мов почаділи. Один, розхристаний,  перелякавсь і мчить мимо — наосліп; аж коли почув, що питається чоловік, чого  метушня? — відказує, стримуючи крок:

— З дворів худобу назганяли, вся передохла. Винуватих висмикують, хто січку з  малясом давав на ніч; думають — від того.

Подався чолов'яга.

Гурток на дворищі зростає і чути викрик: «Отрута і більш нічого! Отрута!» —  махнули руками і розійшлись.

Тоді заспішила міліція когось ловити, а Мирон Данилович вирішив: досить  видовища. Пішов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.

Минув провулок і стишився. В дворі стурбовані господарі — біля корови, що  околіла. Сусіди близько.

— Бач, із коровою що! — дивується крихітна тітка, в світлій з крапками хустині;  тримає ломачку і скорину, черству, аж поцвілу зелено: про собацюг.

Друга тітка, на сонці обпалена, мов горіх, додала:

— Це саме скрізь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, і все.

Також роздумує вголос дід, в зношеній кепці, височенний, як штиль; підборіддя  оббіліло в пух.

— Чи не кінець світові? — хтозна.

Мирон Данилович проминув гай, що з вижолобиною врізається в околицю села, а далі  криє ярок — під вільхами, дубами, берестками. Перелітавши, галка, схожа на  грудку кам'яного вугілля, непорадно опустилася до гілок, а звідти додолу, в  траву.

Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж підступив до птиці і передком черевика  перевернув,— нежива, хоч об пень бий.

Відійшов на дорогу і розмислюється: що ж? — буває птиця недужа і не вічно їй  жити.

Аж здригнувся від окрику, глянув — то Калинчак Петро; проживає осторонь, за  ярком, і теж «індус», себто одноосібник. Білявець, мов льонкуватий, але очі  стемна-карі, з свічучими клинцями. Він — косар; наймався в містечку і коло  залізниці: ростиння вибивати.

— Що загубили? — питає Калинчак.

— Ні! — не загубив нічого; птиця падає.

— Недавно, як був місяць кров'ю наведений, це почалось.

— Кажуть, час злого і знаки.

— І я, косивши на курорті, від приїжджих чув: біда близько.

— Сходиться в одно. Сходиться, бо правда.

— Окремі, з партійною печаткою, переступлять,— сказав Мирон Данилович.

Віддаляються бесідники проз осокори.

— Так, переступлять! А стрінеться котрий Зінченко,— чули?..

— Ніби...— вагається Мирон Данилович.

— Курортом завідував; скрізь сосни по горі і павільйони, як виточені.

Курортників повно з міста. Їм купання є — річка внизу.

— Знаю, коло берега пісок і вода тепла. А далі глибше і холодніше, аж морозом  обсипає; з дитячих літ знаю,— додав Мирон Данилович.— Вода зцілюща: недарма ж  курорт.

— А недарма! Свіжий куток, землі двадцять десятин. Насаджено сосни і берези в

«лінію», себто рядами — під шнурок, щоб прогулюватися; для чотирьох чоловік  разом.

— Козиряють партійці, а мабуть, страшно ступати в ліс по одному.

— Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема роботи, і стрічає  сам завідувач — Зінченко. Розказую про біду: в нас діти голодні. Він послухав і  радить: помогти можна тільки одним — підгодувати корову, коли схудла, як  драбина, і перестала доїтись. Дасть вона молоко, тоді голоду кінець. І сказав:

«От що, скосіть отут сіно, між «лініями», і одвезіть собі. Прийдете в неділю,  коли підводи вільні. За один день упораєтеся. Скинете копицю з одного краю і  копицю з другого, біля самого коровника. Як спитають, можна показати: он сіно. А  скільки його, ніхто не знатиме. Для курортних корів корму припасено більше, ніж  треба...» От, Зінченко партійний, а жалів дітей. Інші ж куди там! Кожного  розірвуть, якщо з інструкції на партзборах прочитано.

— Розірвуть і без інструкції,— відмовив Мирон Данилович.— А цей з якої сім'ї?

— Казав, земля, де насаджено «лінії», належала його батькові, хоч був з другого  повіту. Якось проїжджав і прикупив наділ — думав хазяйнувати. Не судилось!

Прийшли червоні в дев'ятсот двадцятому і сходку скликали: голосують, щоб  багатших забрати геть,— хто за це? Уже тоді наш Лук'ян, та ви знаєте його...

— Лук'ян — той, що «за»?

— Він самий! Перший підняв «за» аж дві руки і з того дня однаково голосує.

Декотрі зовсім не підводили долоню, як Зінченків батько. Жив тоді в хаті  хазяїна, що втік на Донбас. Відходячи, той казав: бери все і господарюй, нічого  мені за це не треба. Піду, бо більшовики вб'ють. Ну, і не підняв руки старий

Зінченко. Через тиждень приїхали червоні: «Де такий? А де такий? Це не наші!»

Був наказ — повбивати підряд.

Коли брали людей, то діти за них чіплялися. В одного діти були німі, ніяк  говорити не могли, і так чіплялися, що страшно глядіти, а їх прикладами били —  поламали їм руки. Всіх, і дітей теж, зібрали на площу: там розривними кулями  повбивали, скрізь мозок розлітався. Лежали довго. Мухи їх обліплювали і сморід  стояв тяжкий. Згуртувалися старі жінки, що вже їм смерть не страшна; сиві всі і  вбрані в чорному, з ціпочками: як на похоронах — і то сама біднота сільська.

Пішли до начальства: сперечатись проти пекла їхнього. Нехай дозволять прибрати  мертвих — поховати в одній ямі. Вистанув комісар, в червоній будьоновці, як  сатанинець, і закричав: «Не сміть! То — вороги! Єсть наказ від Леніна з ворогами  розправляться, щоб духу нашого боялись». Так і прогнав старих. Зінченко — син  одного з тих, що на площі вбито. Коли забирали,— дома не був. Потім переселився  в другий повіт; жив там і записався в партію.

— Це ж і видно,— доводить Мирон Данилович.— Знайдеться добрий, так не з їхнього  куща виріс.

— Може, з їхнього є хто,— не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловік; поміг  оклигати і оборонив. Ми з одним чоловіком скосили сіно, чотирнадцять копиць  перевезли і поділили. То був мені рятунок, а їм на курорті сіно тільки заважало  ходити і ніхто не косив його; все пропадало. Знаєте, що пізніше було? Викликають

Зінченка в міліцію і питають: «За гроші продав сіно, чи як?» — «Ні, я звелів  прокосити сіно тільки на «лініях», щоб вигідніше було курортникам ходити; там  курять і кидають недопалки в траву, то від огню могли зайнятися сосни».

Відпущено Зінченка; він тоді одразу до мене: так і так, «ви, коли в міліцію  покличуть, кажіть те саме!» Справді, через три дні мене викликають: «Що ти  заплатив за сіно?» — «Не платив нічого; завідувач наказав скосити тільки на

«лініях», щоб краще курортникам ходити,— я в байраках не косив». Добре, що  нарадив Зінченко, як казати.

— Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.

— Це — скрізь, і Зінченка відсунуто. Пішов я раз до нього і перестрінув на  дорозі двох мисливців з Києва: один чорнявенький, аж прикипілий біля очей, а  другий — з лисиною і веселими зіничками. Розпитуються, де полювання добре. А я  кожного птаха знаю, в якому місці водиться: голуб лісний, чи крижень, чи  перепел. Розказав їм і хочу до завідувача піти; «До Зінченка? Ми хотіли його  побачити, приїхавши,— нема!.. Переведено в другий район, бо партсекретар  підкопався і вижив». Говоримо далі; я розпитую: хто вони самі? — і взнаю:  чорнявий друкує книжки, а старший — хімік, з лабораторії. Зайшла мова про село,—  що тут робиться і як грабують; чорнявець то ще дужче темніє, то блідніє, і  наприкінці вчистив: «Товаришу, монгол з московської ночі вилазить — рвати  груди». Хімік тільки одно докинув: «Іду вулицею і чую крик — то міліціонер,  ступаючи серед натовпу, виголошує: слуги бісівські постановили Україну душити в  рік розп'яття, тридцять третій, бережіться, люди, бережіться! — так виголошує,  мов на службі. Всі перехожі слухають; великий натовп зібрався: тихо йдуть і  слухають, як пророка в старовину».

— Це саме мати в церкві чула.

— А на того пророка, що в френчі, налетіли виконавці — миттю потягли в установу.

Скоро чутка пройшла: міліціонера розстріляно.

Постояли бесідники біля урвища з берестками, глянули на ворона, що високо линув,  і попрощалися. Мирон Данилович, вертавши додому, пригадав назву цього місця:

Зміїв яр. Певно, звідти лютий вилізав хапати тварини домашні або і людей. Було  зображення в школі,— тоді батьки з черги вкошкували учнів, бо дисципліна вкрай  розхиталася через комсомольські вибрики проти вчителів; зображення було в  багатьох кольорах: з драговиння і хвощуватих нетрів ящур повз до дрібних  тваринок, роззявляючи пащу. Вже червонів зубними гостряками, бо котрусь істоту  роздер. Приуявлюється той вигляд, супроти зусилля волі — прогнати його; ні! —  мов нарізано з заліза; і кольори мінить на чорність, як попередня примара.

Зневажити треба і обійтися самому. Деякий час думки вільні, а потім збоку в  обширі свідомості, ніби підкинутий мимовільною пружністю, при цікавості душі до  власного стану і забезпеченості, виник вигляд! — крізь духовну просторність  проступив. Мирон Данилович, напружуючи думку до судоми в шийних м'язах, проганяє  привиддя і звертається до навкружності: дерев, грунту, погоди, що несподівано  погіршала, бо з півночі хмари темними купами... і знов обвівся обрис: знов! —  от, закляття! — з розпуки, мов скрикнула вся душа до когось невидного поблизу:  та відійди геть, нечиста кров! — геть відійди!.. Мирон Данилович відвернувся від  марища і пішов, куди очі ведуть.

Обмеживсь думками до обсягу своєї особистості і конечних справ; стало тихо на  душі. Тільки мертвотно-бліді стіни хаток, по обидва боки, приймали моторошну  тінь з півночі.

«...Лихо приходить, а помочі ж — ні від кого!» — думає, понурившись, Мирон

Данилович. Так і дійшов з пропащою гадкою до площі; хотів звернути в вулицю, що  вела до його кутка, але, на диво собі, минув її: забраний сильним поривом  почуттєвим — в одному напрямі! — простував мммо східців цегляного будинку,  критого бляхою, в якому гніздиться партійний осередок.

Проминув його; і тоді почали вгасати пориви недоброго почуття. А видалося, що  чує постріл,— і нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон Данилович  спонурюється, відходячи. Враз страшно зойкнуло! — він оглянувся, ніби в плечі  вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам'яниці.

Там, чіпляючися за одвірок відчинених дверей, стоїть жінка: збіліла і так дихає

— мов її щойно душено і тепер спроможна вхопити трішки повітря.

— Поможіть! — закричала вона.

Мирон Данилович побіг до сходів, але прискочивши близько, вдержався: через  звичний страх перед будинком, звідки завжди сунуло і загрожувало начальство,  приїждже — владичне, і тутешнє — дрібне, провадячи розор.

Позаду чути кроки і оклик:

— Заходьмо!

То — рахівник сільради, що нагодився поблизу; з ним ступив Мирон Данилович на  східці.

Жінка однією рукою трималася за одвірок, а другою — в хворому жесті, вкрай  безвільному — показала на приміщення і зразу ж поклала її до грудей, мов би  серце хотіла спинити:

— Там... секретар райкому застрелився — приїхав тепер...

Прибіщі, стишені, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули коридор, ніби  видовжені сіни. Опинилися в просторній жовтавій кімнаті, як залі для засідань,  де на одній стороні двері прочинено: заглянули туди і притерпли біля порога.

Рахівник перший зважується ввійти, а Мирон Данилович — слідом, як тінь, до  секретаря, що з підібгнутими колінами лежить при столі, недалеко від стіни;  револьвер поруч. Очі поскляніли, запавшися димувато-білястою млою; застигли  непорушне, без блиску і свічення, тільки в холодній порожнечі і легенькій  прозорості зверху. З проломини в скроні густо і в'язко, пасмовитими патьоками,  трішки розділяючися, збігла кров; розлилась по підлозі, при голові і плечі.

Бризки ж були на столі — торкнули папір.

Гляділи захожі, ніби перемагаючи сліпучий, хоч невидимий, сполох з таємної  пожежі, коли вмить з'явилася,— з іншої, ніж та, що речі спалить.

Мирон Данилович стояв, згадуючи і терплячи давній страх — от, з'явиться  всилення, змінить колір на чорний, перед очима... Але ні! — зосталась кров  червона, як була. І мало не скрикнув він: «Так кров єсть правда!»

Оглянувши самогубця, свідки переконалися: таки мертвий. А не знають, що далі  робити. Рахівник стояв, як із сірого дерева різьблений. Зробив зусилля —  звільнитись від оціпенілості; і говорить гірко:

— Вдарив крапку!

Колір крові ніби скував Мирона Даниловича, і думки тривожили: ось що тайно хотів  бачити! — її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всіх, люто розорених і  повбиваних,— чи вдоволений червоністю її? Тобі, можливо, так дано тепер: глянь і  скажи, чи того хотів? чи радуєшся?..«Ні!» — знялось, наче скрик, на серці: бо  бачив невикупливою кров секретаря — проти моря нещастя людського, такими, як  він, заподіяного.

Рахівник не міг дивитись на труп; уникаючи його, відвів погляд на стіл до  папірців, що там біліли. Нахилений до найбільшого і вбризканого, читає — очі  йому розширюються від разючого змісту. Дочитавши, з хвилину він стояв і невидющо  дивився на стіл.

— Розберіть самі! — сказав і відійшов геть. Рядки спершу рябіють в очах Миронові

Даниловичу; а таки вдається прочитати. Зверху стоїть: «Цілковито секретно»; далі

— потвердження вказівок про віддачу дев'яноста відсотків зерна самій державі, в  хлібопоставках і для насіннєвих фондів; наприкінці — Москва, Кремль і підписи.

Від руки, нерівними літерами і швидкими, додано: про штучно завищені плани  хлібозаготівель, які неможливо виконати після ліквідації значної частини  продуктивного населення.

А потім висновок, що приречено села на десять недійсних відсотків, до кінця; з  ними трудно сам актив придержати на межі голоду, а решта...

«Ця директива — смертний присуд для трудового селянства, я не можу...»

Вичитавши запис секретаря, Мирон Данилович присуждує:

— По-своєму чесний був.

— І як посвідчився! — сказав рахівник.— Другий би село задушив. Зробимо так:  вийдіть у сусідню кімнату і сидіть; ніби не бачили діловодства. Я в сільраду  дзвонитиму.

Взяв телефон — зверхникові, що сталося.

— ...Так! прибиральниця сама була; він, я думаю, всіх розіслав нарочито з  завданнями, щоб зостатися самому... Портфель? Ні, нема! Я ждатиму.

Скінчивши звіт, рахівник пройшовся по залі, в коридор виглянув; виніс, жінці  стілець і наказав нікого з відвідувачів не впускати, поки прибудуть керівники.

Прибули вони за ліктями Отроходіна, що поспішав, рвучкий і владний — авторитет  про всіх; навіть і уповноважений, з револьверною небайдужістю до думання  громадян за їх замкнутими дверима і завішеними вікнами, повинен відсторонитися з  дороги.

Рудун звелів: поставити вартового при вході і допитувати свідків; коли зиркнув  на Мирона Даниловича, вмить свічнувато-збілілий вираз при сизковій відтіненості  очей розгострився крізь масивні шкельця окулярів.

Покликано одного з «почту»: широковидого і поторканого партробітника,— звелено  дещо; показано на Мирона Даниловича.

Під тканинами партійного почування Отроходін мав звичку, що виявлялася з  механічною постійністю, хоч і свідомо: при кожній зустрічі з людиною, що заважає  або нелюба, негайно ставити її на підозрі, включившися з кількома, собі  відповідними, в першу модель чи зразок домовленості. Встановлюють зону заслон —  спочатку найменшим — і в ній розгортають запідозрення і відсування наміченої  особи з життьового поля. Проти неї завжди «мають рацію», в найгірших обмовах, а  вона — ні; проти неї несуть обов'язкову «ідейність», вона ж — ні; встановлюють  для неї оцінку, як «нетакої», вона ж завжди підсудна. Їх — купка спритників і  більш нічого; однак, володіють на арені життя неодмінно. Виб'ють намічену жертву  з лінії її існування. Бо діють могутністю злагодженого запідозрювання і самісно  привласненими правами: переслідувати до кінця, до погибелі. Якраз на цьому  будують шлях до влади, як червону драбину: вилізати весь час наверх, поки щури  зробляться царями. Нема політичної матерії для змовленого запідозрення —  знайдуть побутову: розроблять маніру проти призначеного на «підозрострачення» і  розвинуть її до ступеня державної важливості, навіть при філософії життя.

Повторно обговорюючи скабрезну вигадку, розсмакують інтелектуально і почуттєво,  як свій духовний харч, на височині історичної героїки і надзвичайного  покликання. Пафос високосвітоглядового запідозрення завжди на практиці  виразиться в спиханні з життьової стежки — того, кого намітили, обов'язково — з  стежки! — і захоплення стежки собі, в прямому чи переносному значенні слова і в  сенсі наслідків.

Мирон Данилович відчув, як він опинився дичиною в міцніших, ніж залізо, тенетах  запідозрення. I серце впало.

Перед очима ті два: Отроходін і скеповид — як із примарення.

Головарі оглядали самогубця, а один з помічних, в ролі слідчого, допитував  рахівника, складаючи протокол. Настала черга Мирона Даниловича — на допит,  жовтовид підступив слухати. Відповіджено при ньому і вписано: про постріл і  жіночий крик; поворот і острах перед східцями, ось, товариш рахівник посвідчить:  він підбадьорив. Увійшли вдвох — тільки здаля глянули. Підступати боялись.

Товариш рахівник зразу звелів: тут сидіть, а я дзвонитиму до голови сільради. Це

— все! На запитання, чи оглядали і рушили біля секретаря, Мирон Данилович  повторив: ні, боялись. Круглавий жовтар їв і колов очима при кожній відповіді.

Написавши протокол, допитувач грозить — Нікому ні слова! За порушення  притягнетесь до відповідала' ності; підпишіть... І випровадив свідка з  приміщення, або, як судити про голос, вигнав.

Мирон Данилович від східців пішов скоро, з гострою тривогою, передчуваючи, що  через самогубство прийдуть неонщасні події і докладуться до теперішніх.

Партійний розпорядчик і його джура горіли в уяві, мов намальовані вогненною  фарбою: невідступне загрозливі.

«...Той папір прочитали головарі і самі чутку поширять,— міркує Мирон

Данилович.— Дома скажуть жінкам, а ті приятелькам — так і пішло... За розмови ж  хапатимуть: начальство вгорі, взнавши про випадок, вислужиться: здавить село в  кліщах; біда!»

Дома переказує, що бачив і чув: про курорт і Зінченка; моторошного володаря і  міліціонера, коли віщував роківщину,— і розстріляний.

— Сказав правду, за це вбили! — означила бабуся.

Про самогубство в будинку партії слухали з острахом, сподіваючись недоброго.

Записку секретаря і напасть Отроходіна промовчав Мирон Данилович: нащо надміру  тривожити душі в хаті? — і так мучаться. Події ж ростуть, мов гори, через які  йти треба, над краями; і невідомо, хто зірветься вниз.

8

Надвечір'я розгодинюється, і видно скибочку сонця. Жіночі постаті промайнули  проз вікно, серед них — тітка Ганна. В сінях зашамотіло; ось чути обережний  стукіт.

Як прочинила двері Дарія Олександрівна, поманено її руками в сіни, де з легкого  сутінку вирізнилися обличчя: сусідки і двох дівчат; їх пригадує.

Зашепотіла тітка:

— Мої родички прийшли радитись, а я думала довго і кажу, ходім до Дарки за  поміччю...

— Федоро, треба порадниці знати...

Одна з дівчат, світлокоса, відгорнула на грудях платок, блакитно і зелено  ділений по темносиньості, що вкутував, мов кирея,— і піднесла річ, обгорнуту  білою хусткою.

— Поможи, Катрусю! — звернулась до подруги; та простягла зложені долоні:  підтримати річ. Федора відгорнула хустину.

Тоді в сінешній темряві, куди приходили через відчинену ляду над драбиною рештки  надвечірнього світла,— замерехтіла чаша. Вузький промінчик, пробігши крізь  надвірні двері, впав на обвід, що його коштовні оздоби стали жаріти, як живий  огонь; означилася чаша всім обрисом, над руками, посилаючи сяйво.

Жінки, серед свого вбозтва, дивились на неї і слова не вимовляли; знали святиню,  що перед ними. А найменшому з дітей, Андрієві, нетерпеливилося бачити маму,—  виглянувши, застиг при дверях:

— Зірка вранці! — показав на чашу.

— Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!

Тітка просить:

— Дарко, кажіть, де сховати! Вчора, проти комісії, Федора і Катря вихопили чашу  і закопали за хатою. Тепер до двору черга — на обшук. Знайдуть анахтеми і  заберуть.

Господиня гляділа на відсвіти і ввижалося їй, що невідомо де і як треба йти:  довго і тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов підводитися і йти до  останнього знаку,— так треба.

Зір звик до півсутінку і знаходить старолітній напис на чаші, про кров, що «за  многих ізліваємая»; і зображено: Ісус Христос, розп'ятий на хресті, коло якого

Богородиця і апостол. Окраса далі вкруг чаші — з тонкими галузочками; і  самоцвіти, обрамовуючи хрещатий взір, розділяють картини з Святого Письма.

Коштовні камінці скрізь: квадратові, в рамчатих обковах, золотих, як вся чаша.

Осередніх каменів два — фіялковий і зелений. Спід посуду — теж в окрасі, ширшій  хвилями, і також стебло і підстанова: триступінчата, в топазах і — узор серед  них.

Дивиться на чашу Дарія Олександрівна і відчуває, як відійшла безвидна туча з  просторів; так гарно на душі: спокій невисловимий. Здається, могла стояти тут  без кінця часу. Але ось, думає і не може знайти відповіді: де чашу сховати? —  зрештою, зривається з уст:

— Маму спитаймо!

Бабуся ж, коли покликано її, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганниної мови і  знаючи, чого треба; перебирала в думці, хто б міг сховати безпечно? Само  надумалося — пічникова жінка, мовчазниця богобоязна; на огні паліть, не скаже  нікому, де закопано. Чоловік її слуха, як вона згодиться, все добре буде: не  хлібороби обоє і зроду землі не мали,— раз він для колгоспу робить, не  ритимуться в його садибі.

— А покличте Мар'яну, пічникову! — сказала стара; всі зраділи: і правда, не буде  в селі надійнішої.

— Її чоловік не в нашу церкву ходить, а на домашній спів, бо євангелик, тільки ж  нехай кожен чесним буде, як він.

Мати велить найменшому:

— Біжи до пічників і проси тітку Мар'яну, хай зараз прийде — дуже треба!

Він пішов, але мати, виглянувши за поріг, вернула.

— Нікому про чашу не кажи! Бо нас арештують всіх і розвалять хату,— шепотом  найстрогішим заборонила.

— Мовчатиму! — він поспішив до воріт.

Федора вгорнула чашу в хустку знов і,тримаючи на грудях, закрила під великий  платок, що згортками спадав до землі.

Господиня ж їй сказала:

— От славно! Вихопили з кігтів.

— Умовилися, стоячи між людьми,— розповідає Федора,— вбігти і забрати, що можна,  аби не попало в нечисті руки. Мені самій не пробитися; це — Катря, працювала  передо мною ліктями: комсомольці, як грушки сипались.

— Нащо казати, хіба так було? — дивується Катря: русява, виструнчена, мов  придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись зеленкавого,  плаття.

— Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!

— Ні, пора додому,— відказує тітка.— Хіба трохи посидим на призьбі: крайчик неба  вгледіти. Скоро й того збудемось.

Вийшли — при останньому огні з сонця; сусідка скаржиться:

— Забігли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали і забрали, що було. Я  зразу до сестер. Хоч недалеко до їх хуторця, так забарилась я і заночувала там.

Кажу до своїх: рятуйтеся! Що є, сховайте, і не в дворі, а в полі чи в лісі —  виїдьте вночі, закопайте, та глибше, щоб гостряками не достати. Бо все заберуть.

Ми з старим переб'ємся, він на заробітках, я тут,— хоч пропадем, то тільки двоє;  а в них же діти малі.

Сидять жінки на призьбі, що рудіє глиною в вечірньому світлі: стіна за  розмовцями яснить, мов срібна. Здається, тільки сонце в світі чує їхні жалі.

Андрій прийшов до пічників, коли вечеряли: варена картопля в череп'яній мисці, а  в блюдці трішки олії; і сіль — хліба на столі нема. Почувши, чого. прибув  хлопець, пічничиха заклопоталася — йти.

— Може б, доїли з гостем, тоді підеш? — питає пічник.

— Вже годі!

Надягла старий чоловіків піджак поверх зношеної суконки. І припрошує:

— Сідай, синку! Ще є картопля.

Літня жінка, дрібна на зріст. Відзнак дивовижної вроди в обрисі обличчя, що  помарніло від років і клопотів; оживлюється карими очима, тонко окресленими, як  осереддя квіткові, світучими — в прозорості.

Всі в селі знають: мовчазниця і добра. Вдвох, справляючи печі і груби, за чверть  віку ніде голки чужої не взяли, буваючи самі — цілими днями — серед чужого  добра. Їх рідко звали: Максим Бережан чи Мар'яна Бережан, а просто — пічники, бо  при цій роботі в селі — тільки вони, обоє нарівні: коло глини і цеголля, піску і  золи, попелу і сажі.

Хлопець спершу острашений від брів пічника, навислих, як стріхи, і здоровенних  очей: синіх, що ніби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно, тицяв картоплиною  в олію, після чого обережно вів до губ,— а то розсиплеться. Смачна! — можна  розсмоктувати до крихотки.

— Чи не Андрійком звуть? — раптом прогриміло низько з-під колоскуватого кольору  вусів, рівно підрізаних і зовсім дрібних, так що хлопцеві дивно: чому крізь них  грізний виголос.

— Так звуть,— потверджує гість і здогадується, що пічник пам'ятає його з минулої  зими, коли піч лагодив.

— Соли картоплю!

Хлопець послухався і відчув, як смак гострішає і сильно входить в почуття.

Доїв і, обтерши губи, подякував; хотів піти додому.

— Підожди трохи! — наказує пічник.

Відчинив шаховку; обторкав порожні коробки, склянки, капшуки, поки натрапив на  грудку цукру: для хлопця.

Той, дякувавши, взяв і відкусив білий гострячок, а решту — в кишеню.

Страх проминав.

— Дядьку, як роблять цукор? — питає Андрій; дивиться ж на піч, криву і низьку: в  ворожбита, що всім ставить її, мов картину.

— Везуть білі буряки, що звуться цукровими,— почав пічник.— На завод везуть,  патрають і женуть під ножі, вкріплені на колесах: стружка звідти збіга, як  шаткована капуста. В казани її вкинули, завбільшки з будинок, і варять.

Починається складна пісня — я забув, хоч і знав трохи. Варять так, що з січки,  крізь її середні перегородки, як то бува в рослинах, цукровий сік сам  висмоктується в гарячу воду,— і вже варять кристалик; додають щось — того я не  знаю. Як зварять, наливають рідину в скажені посудини, що крутяться і ревуть  гірш від звіра. При сітках кристалик задержується, а рідина відбігає геть.

Вибирають рудий пісок і везуть сушити в нахилених бочках, що відкриті з обох  країв і крутяться — довго переворушують пісок під протягами. Якось його  відбілюють, то мені невідомо. Звідти брав маляс, як мали корову. І робив на  заводі трохи: в ливарному цехові гуртом ставили піч.

— А вам хто піч робив?

— Піч — мені?

Хлопець мовчки показав на піч у хаті.

— Я сам! — запевняє пічник.

— Ні, ви дурите...

— Таки правда: я сам! А чого питаєш?

— Погана піч; якби ви ставили, була б гарна, як наша Регочеться пічник. Аж  сльози витирає.

— Е, хлопче,— каже він, зрештою вдержавшись,— про це і приказку складено. Ходім,  щось покажу!

Скоро старий і малий сиділи в сарайчику, розбираючи взірець печі з її секретами.

Хлопець оглянув знаряддя, гострі і плесковаті,— серед цегли, кахлів, юшок,  заслонок, колосників, всякого залізного і дощаного майна, потрібного майстрові.

Спитав про люту загадку кожної печі: «Чому вночі сажа горить?» — і, почувши  причину, переминув цікавістю до садиби. Там — обтрушена шовковиця з гілками,  простягнутими через двір; всі кажуть, під нею пічник читає в неділю.

Обсипаються огняними листками в присмерку вишні: їх чотири; і одна груша, мов  свічка рівна; дві сливи сухуваті, з загрозливими колючками. Рядок тополь  вистанув при паркані. Скрізь позаростало; ніколи господарям після праці, в зморі  і турботі нужденній поратися з ростиною. На стежці просіяно жорству і пісок.

Поляна біля вишень; нічого нема, а колись був квітник рівні насипи, вкриті  зелом, виказують, що красувався в зірчастому обрисі. Принесено купу поколотої  цегли — мабуть, господар збирався рисунок відновити.

Затишок. Найдалі від вулиці, закритий кущами бузків і ясминами.

Пригадує хлопець: недалеко пустош, біля якої вчора сидів з Миколою, дожидаючи  тата. Ні передчуття жодного, ні здогаду в хлопця; нічого на думці, пов'язаного з  майбутньою прикметою місця. Тільки чуття і погляд з більшою певністю спиняються  тут, мов трохи звикшись — до іншої справжньості, якої ще зовсім не знати.

Прийшли жінки в двір: пічничиха, а з нею Федора і Катря.

— Мати звеліла бігти додому! — сказала Федора.

Коли хлопець відходив, йому в уяві проблискували видива: як десь тут сховають  коштовність. Але відразу треба відсторонитися від того, бо мати заборонила  страшно.

Притьма, мов при допиті, стрічається чоловік, дзьобаний і їдкий з лиця, як  сірка, серед якої очі горять темною охрою! — палить ними хлопця і находить на  нього, чогось прив'язнувши до його двору. Хлопець відскочив набік і, вбігши  через хвіртку, оглянувся: причепа поволі рушає далі.

Батько почув про покльованого і здогадався:

— Приспосібник, як хорт; крикнуть: «Кусі»! — він кинеться до горла.

Став пильно глядіти Мирон Данилович на сторони; знав, що двір — під горючими  очима жовтовида, який, здається, вночі бачить, як удень.

Микола і Оленка зголодніли вкрай; на городі мати накопала капустяних корінців —  тим і втишила. Андрій розділив цукор: пити кип'яч.

Біля садиби, почавши тоді, сірчанить Шікрятов при сході і заході сонця;  прислухається і розглядає, що Катранники роблять. Замучив їх. Сидять безвихідно,  як вивірки в дуплі, коли пес обліг дерево, а перебігти вгорі — нема гілок.

Одного вечора звіяло його лихо; тоді Мирон Данилович набрав пшона з запасу.

Пожурився, бачачи, як вичерпується запас; будуть одні бурячки, зариті на  попелищі — харч несмачний, хоч можна перебути місяць, коло самої смерті.

Всі так виснажилися і ослабіли, що почали тремтіти; гіркота під грудьми в  кожного.

Відро тягнуло руки, а Мар'яна, звикнувши до ваготи його при колодязях і  криницях, муравлиним терпцем перемагала кволість і втому, як і острах серед  темряви.

Напомацки працювала біля двох купок: висипаної землі, куди відхиляла відро,  підтягнувши з ями, і — нарізаного на пустоші верхогрунту з травою, до якого  чоловік приставив цебро з цементом і прислонив драбинку.

Спершу тільки від краю відгортала землю, що, копаючи, викидав чоловік; потім з  глибини тягла в відрі; робота — без брязкоту.

Пічник і його жінка часом пережидали, поки минуть кроки на вулиці або  відстукотить підвода, і знов трудилися коло схованки, мов дрібної шахти.

То посиплеться сівкий, як мачок, осінній дощ, то вщухне. Бережан, копаючи на дні  при сліпчакові, поставленому в коробку з проріззю збоку, завбільшки — ніби на  карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспі йому коло печей роботи  нема; коли нема, треба з села виходити.

Шахта ставала глибша, ніж дістають залізні щупи бригадників. Пора сховок  мурувати: в квадратній ямці, на середині дна,

— Подай драбину! — пошепки в темряві озвався пічник.

Мар'яна спустила драбину, і він, вибираючися по ній, приймав цеглу і зносив на  дно; потім — цемент і причандалля, зрештою — скриньки і дошки.

Вимурував чотирикутник і всередину поставив скриньку, що видавалась темна, хоч  була синя. В ній — чаша, обгорнута, як попереду, білою шовковою хусткою, а також  аркушами воскового паперу. І скріпи між дошками завосковано скрізь. Зверху густо  вкрито олійною фарбою.

Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив яму на  виступцях і нагорнув землі. Вибравсь нагору і витяг драбину; посидів трохи,  спочиваючи.

Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали,— ворушились, мов нічні  птиці.

Знов сіє дощик: дрібніший, ніж пил.

— Якраз і треба було полити,— сказав Максим,— зелень візьметься.

— Візьметься: хоч пізно! — промовила жінка.

Починало заходити сірістю передсвітанковою і поволі дніти, коли скінчили роботу;  рівно вклали скибки з травою — на скопаній місцині. Незвичним очам трудно  примітити, що поверхня зрушена.

Віднесли пристрої в сіни. Хата дихнула теплою тишею; шибки — сіни, як фарба на  захованій скриньці. Здається: от, крізь сутінок проступить, жаріючи, ніби чаша,  обвід сонця. Але ні,— хмари зап'яли небосхил і сіють найдрібнішим плачем,  відсторонивши вікна від світла, як нагорнута земля — очі людські від чаші. І  серце теж криється: в свій смуток.

Останню працю дома відбуто. Тепер зав'язуй клунки, пускайся рідного порога, бо  нема праці... як нема? — печі ж пообвалювалися і димлять. А так рішено: хай дим  очі людям їсть, бо в головарів ощадність, на кращий похапок собі.

— Знайдем роботу в місті! — сказав Максим. Жінка оглянулась.— Роботу знайдем,—  пояснив він.— Сказали: тут нема.

Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.

— Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрівся, напроти так і валить — аж ми  носами близько стали, тоді він стріпнув брови, неначе розбудився: «Максиме, ти?»

— питає він і дивиться несвоїм поглядом.

«Мабуть, вам прикрість або голова болить»,— кажу йому. А він:

«Не болить, уже завертається».

«Чого ж?»

Він оглянувся на розорені сараї, де худоба подохла.

«Чого? Дзижчать газетки, що ми заморочені від успілв».

Як приглушений, стоїть; протягає гірко:

«Та-а-ак...»

Жаль стало його, я і раджу:

«Відхиліться думками від клопоту!»

«Куди? — питає він.— Скрізь однаково, і акти складені, що я винен; з посади  відхилять, от що. Спішіть і ви звідси, бо роботи ремісникам не буде. Звільнять,  аби зоставити без копійки».

Вартимець пішов; заточувався, як сонний. Думаю: бідний чоловік з посадою і  партквитком! Бісові приписаний, а той першого ж його калічить. Нам би тут  берегти, що люди довiрили,— ні, тягнися під городські паркани. Заб'ю вікна  дошками: комісія вгледить пустку і без мацання одшиється. Хіба влізуть злодії.

Та чого, по щербаті горшки? Я їх сховаю в підпіччя і цеглою закладу: там низько,  ніби глухий підмузок ліг. А робота в місті знайдеться. Ти — як?

— Про мене! — сказала жінка; себто, їй однаково.

Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як Вартимець про  смерть розпитував? Вагається пічник.

Дощик перестав; розлилась біляста світлота крізь хмари.

— Виходжу я з колгоспного — знов Вартимець навпроти: випитливо дивиться, радить  перейти на цегельний завод — тепер печі перекладатимуть і треба мулярів. Дають  сімейні кутки в бараках. I сам би пішов, так прив'язь.

Дякую йому і дивлюся — подобрішав чоловік; він мою думку вгадує:

«Посмієшся, бо говорю по-другому, ніж колись».

«Ні! Порадію...»

Він скинувся і глянув пильно, ніби перший раз бачить:

«Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив  їм, як віл, собі рвав жили і всім — підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по  центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з  собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл,  значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?»

«Злі духи; без личин, як їх малюють».

«Що ж вони, в казанах печуть? На кухні чи де?»

«Без казанів і кухні».

«Гляди, що так! — сказав він.— А то б треба індустрію вести для казанів, на цілу  многість; і рудників треба — з безперервною, на чотири зміни, і десятників,  кріпильщиків і всяких, бо звідки ж чавун? — і мулярів для печей, і цегельних  заводів теж,— силу всього. Дивися, в нас руди повно, а піди казанок купи! —  рідко буває, і ціна чортова».

«Там і без казанів, огонь завжди,— кажу йому.— Чи вже будуть грішники і демони,  чи ще ні, огонь не гаситься».

«Від чого ж огонь? Ти — пічник і сам знаєш: на чомусь огонь існує».

«Не знаю,— признався я,— там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив  мороз, який без нічого і ні на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз,  тільки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милості від Бога

— ніякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто від сонця сховався в  землю: в саму середину. Вже ні хмарка не притінить, ні вітерці не повійнуть, ні  деревце ніде не прийме в холодок,— нічого, що від сонця з'явлене, а тільки один  огонь. Кажу для прикладу».

«Похоже, що ти влучив! — згоджується Вартимець.— І добре, коли не второпаєм  досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер і мене. З  півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів  приймуть,— мені казали. Скоріше, бо тут зав'яжуть під зашморг!»

Вартимець пішов; а я не знаю, що думати,— чудний він...

— Чого ж чудний? — обізвалася Мар'яна,— в нього серце прокинулось: при біді.

— Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на  край і чує, де став.

— І я чую,— зовсім тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловік на неї дивиться, бо  знає: казала завжди, що — на серці. Видно, велика тривога в неї.

— Зостанемося тут? — питає він, згадавши про вирішений від'їзд, можливо —  причину страхів.

— Будемо їхати! — заперечила Мар'яна.

Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому  думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.