— Хіба все сказати їй? — думав він.— Ні, якось страшно. Нехай довідається сама, як уже зроблено буде.

І він вештався на дворі, не'ввіходив у хату, бо йому тяжко було бачити жінку.

Так-сяк перебувся до обід. По обіді одягсь, глянув на Горпину і знову подумав:

«Сказати?..» Вона мовчки поралась біля печі і не дивилась на його. Він одвернувсь, перехрестивсь і пішов з хати.

Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але вона не зупинила його: їй тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його, і тим-то ще тяжче їй на серці було тоді, як вона пригадувала, що її чоловік — злодій.

Петро тихо йшов до волості. Його перестрівали люди, а він і не бачив їх,— так опанували його думки. А проте він був якось надзвичайно спокійний. Саме так, як тоді, коли він ішов красти, саме так і тепер якийсь дивний спокій обняв його.

Але ж як побачив коло волості громаду, серце заколотилося йому в грудях. Як він скаже перед громадою? Хіба підождати, поки розійдуться, та сказати самому старості?

Тим часом він наближався до громади. Він і сам не пам'ятав, як протовпився проміж людей аж до рундука. На рундуці стояв писар, щось читав. Петро став ждати. Писарів голос відбивавсь у вухах, але ж слів зрозуміти він не міг. Та він і не силкувався прислухатись до їх. Голова йому палала.

Що це? Громада заґвалтувала — це писар дочитав.Уже час.

Він зняв шапку й почав: