Я прагну вогню, моя спрагла душа
Лиш вогнем оновлятись уміє.
Той вогонь Прометеїв
в душі запалав
І його загасить я не смію.
Той пекельний вогонь, із душі і долонь,
Що в Шевченкові все життя жив,
Що малу Українку на крилах пісень
Понад пусткою болю носив.
Той вогонь, мов бальзам, мов цілюща роса,
виливається в віршах, словах.
То отрута живлюща для всіх моїх ран,
від усіх тих страждань.
Той вогонь погасити не можеш і сам
Нема помочі іншого нам.
Тобі вічно у ньому горіти,
свої жертви він чіпко трима
сам не вийдеш із тих добровільних темниць,
Та у муках палає душа.
Та від того вогню, всяк ставав у борню,
найміцнішу тримаючи зброю.
Був один, а тепер, укупі з вогнем,
Подивися вже стало нас двоє.
Той вогонь, що для спраглого горла вода
Нині щез... Як безумна блукаю.
І в потемках душі я шукаю вогню,
Муки! Муки! Я знову благаю
"Повернися!" - кричу –
тихий кате німий!
Разом битися будем у світі.
З моїх вуст хай слова ідуть прямо у бій!
Як палити, дотла вже палити.
Без вогню не життя, без вогню, без душі.
Хай згорю, але щастя піймаю.
Невловиме те щастя можливо в вірші,
І тепер у душі його маю.
28.02.1994 р.
автор - Леся Скорик © "Світ слова"