Народ ворушився, гомонів, розпитував. Цікаві молодиці обступили Мелашку, її матір та свекруху. Проскурниця покликала Мелашчину рідню до себе в хату. — Вертайся, дочко, додому; тобі ніхто й лихого слова не скаже, — викручувалась свекруха ласкавими словами.
— Та вже ж вернусь, ніде не дінусь. Якби ви не знайшли мене, то я, мабуть, сама вже не вернулась би.
Другого дня Мелашка з ріднею вийшли з Києва. Всі йшли бором смутні та невеселі.
А бір гув, як море в негоду, од найтихішого вітру та наводив сум на сумні й без того душі.
Мелашка прийшла додому, і свекруха справдила своє слово; од того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин неначе сховала десь у комору для Мотрі.
Кайдашиха боялась, щоб Мелашка знов не чкурнула на Бассарабію або й за границю.
Сльози та несподівана тривога помирили сім'ю, неначе всіх помиряюча смерть.
Вернувшись додому, Кайдашиха поїхала в Богуслав на ярмарок, набрала Мелашці на спідницю й на хвартух, купила здорову гарну хустку й новий жовтий з червоними квітками очіпок. Через два тижні Мелашка обродинилась: вона мала сина.
VII
У Кайдашевій хаті стала мирнота: свекруха помирилась з невісткою. Зате на дворі, між двома господарями, старим та молодим, почався нелад. Лаврін вже вважав себе за господаря. Вій був менший син у батька, і все батьківське добро, по українському звичаю, припадало меншому синові. Лаврін знав, що батькова хата, батькові воли й вози, все батьківське добро — все те його добро. Він перестав слухати батька, а батькові хотілось порядкувать в господарстві. Кайдаш постарівся і став ще частіше заглядать в корчму, запиваючи давнє панщанне горе.
Всі гроші, що він заробляв у пана та в людей на возах, на плугах та боронах, старий Кайдаш пропивав у шинку.
Він не давав Лаврінові грошей до рук, і Лаврінові стало важко покорятись дражливому та лайливому батькові.
У петрівку починалась косовиця та гребовиця, а тим часом достиг і ранній ячмінь-рихоль.
Старий Кайдаш загадав звечора Кайдашисі та Мелашці гребти сіно, а Лаврінові косити ячмінь. Другого дня Мелашка взяла на руки дитину, причепила на спині колиску й триноги для колиски; Кайдашиха забрала граблі, тикву з водою, і вони вирядились у поле.
Старий Кайдаш порався в повітці коло свого майстерства. Коли дивиться він, серед двору Лаврін запрягає воли, а коса лежить на призьбі.
— Чом це ти, Лаврін, і досі не йдеш у поле? Чи ти не бачиш, що сонце вже от-от поверне на полудень? — спитав Кайдаш. — Та нащо ж ти оце запрягаєш воли?
— Поїду до млина. Казала мати, що нема борошна, — обізвався Лаврін, завертаючи воли до воза.
— А я ж тобі велів іти косити ячмінь?
— Постоїть до завтра, не де дінеться, не втече.
— Ти ж знаєш, що ячмінь зовсім стиглий: зараз висиплеться.
— Ячмінь ще не зовсім стиглий, ще два або три дні постоїть, — обізвався Лаврін.
— Гей, перістий! Ший ставай! — крикнув він на вола.
— Іди в поле косити, кажу тобі! Як треба буде до млина, то я сам поїду.
— І я дорогу знайду. Ідіть, тату, в повітку та майструйте коло воза.
Син не слухав батька.