Через них знівечила держално..» — на весь голос гукала молодиця — й кинула в свиноту надтріснутим держалном.
Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою, — як уже на його напустилася розсерджена молодиця.
— І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? — докоряла вона. — Ось до якої пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає...
— Я, мамо, на полі був... до ярини довідувався, — одказав він.
Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла : чи правда тому? Та син уже повернувся — пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею — в хату.
— Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! — усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.
Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв'язав од ясел кобилу — погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок... йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей...
«Згинь ти, марю-кої — скрикнув він, випростуючи з трави руки. — От, причепилася!»
Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.
— Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? — пита він трохи згодом.
— У якого москаля, сину?
— Що живе коло нашого поля хутором.
— Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, — та, казали, либонь умерла. — А що там?
— Та я так питаю... нічого.
Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю — вона та й вона.
«Пропади ти, навіжена!» — шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину, — не спиться, та й годі... «Ні, вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!»