IV
Коли б не така земля, коли б тут голі скелі росли, коли б тут не було стільки сонця.
На степи, яри, ліси навалилася зима. Хати, дим і жаріючі огники віконечка.
Скриплять намерзлі ворота, вулицею йдуть ошубкані в кожухи українці. Під їхніми ногами рипить мороз.
Степами гудуть хуртовини. Широко розмахнувся західний вітрисько і б'є могутнім крилом український простір. А село міцно впилося ярів та пригірків. Кліщем вгризлося у масткий чорнозем й накрилося стріхами та садами. Сильне, тисячолітнє, кулацьке село.
У селі монастир. Багато віків розносився над селом його великий дзвін. А коли весни приходили, коли зацвітали яблуні, коли небо набирало барв вина від заходу, вечірній монастирський дзвін тоді потужно виривався з квітучого моря і довго дзвенів під вишневими хмарами.
І було так багато віків. Мінялися люди, мінялися стріхи, гусли і ширшали сади.
Рили землю, виривали з неї камінь. На місці дерева ставали мури, а монастир, і дзвони, і весни з цвітом, сонцем та соловейковим співом були ті ж.
Минула остання зима. Зацвіли знов сади, знов загриміли солов'ї, а дзвону не стало. П'ятилітка. Металу треба. Індустріалізація. Зняли й відвезли дзвони.
Селюх піднімає від землі очі і не пізнає краю свого.
— Брати! Одурили нас! До оборони! Але обрізанка вже давно поржавіла. Навколо мужика мур багнетів, селькорів, гепістів. Обхопили його, незламного велетня, клали на землю, топталися по загартованому шорсткому лиці, крутили назад мозольні руки...
Крицевими дорогами мчать у далечінь поїзди. Там сніги, морози. Там сосни шумлять і виють білі ведмеді. Соловки. Страшне, незабутнє слово, страховище і рана віків. Мільйонна могила України.
— Мамо, мамо! Де наші тато?
— Цить, дитино! Нема нашого тата. Забрали нашого тата. Мовчи, сирото живого батька...
Чорні, з розчухраними чупринами хробаки українського чорнозему курчаться від стисків півбігунових морозів, лізуть у сніг. У допрі син сидить, виспівує:
Батько мій в Петлюрах був, чу-чу-у-ра чу-ра-ра! Слід по ньому десь загув, гу-гу!
Коли б не така земля, коли б голі скелі росли. Над степами летить крилатий жах.
Хмарами, мов сполохане гайвороння, здіймаються і відлітають у безвість села.
Падають від куль, топляться у хвилях рік, пухнуть голодом на широких дорогах.
Колективізація.
Перша колективна осінь. Трактори, молотилки. Порвані і загнані мужики. Очі олов'яні, очі сердиті. Вечірні, ранішні пайки, брехня і ударна праця.
Невеличкий сучкуватий дядько, з хитрими малоросійськими очима і з обтятими на правій руці пальцями, цілий день вовтузиться коло будови спільного барака для спання робітників та решток перечавленої худоби.
З безпальким дядвком працює тузин таких же хитрооких. Всі ударники. Перші дістають пайок. Дістають справно, щодня. Сонце, дзвони й молитви! Що ви в порівнянні з радістю щодня діставати пайок?
Дядьки тешуть, курять цигарки. Добудовують ударно спільний барак. Стоїть новий, повний запахів свіжої соснової смоли. Настав вечір, як і завжди. Було і перед тим багато вечорів, але того останнього ударний безпалький дядько забув у трісках свою цигарку, загорнуту у вату. І як гарно горів того вечора новий барак! Як метушилися бідні ударники, підкидаючи в огонь тріски. Скільки гармидеру, скільки турбот. Але барак все одно зник. Ударники почали наново.
Хитроокі дядьки тешуть далі.
Жнива щороку мали свою пору, освячену святими, овіяну піснями... Цього року спізнилися. Поля злучені в один лад. Люди зсипані у велику череду. Повзають де-не-де трактори, гицають по не згладжених ще межах.
— Це ж моє було,— говорить дядько, вказуючи на поле зі зруйнованими межами.— За сто літ пізнаю...
Повільно повзуть трактори, один по другому, мов по черзі, псуються і відходять на сторону.
А жнива стають. Збіжжя жовкне, біліє і починає клякати. Хитроокі дядьки курять махорку.
— Почекай, кольки тобі в ребра! Наїсися. Нам спішити нічого. Все одно від пайка не втечеш, бодай зі шкури ліз.
Зі столиці, півстолиці і далі — біжать накази:
— Хліба! Давай хліб!..