За визволення Широкого загинули воїни біля двадцяти національностей. Одним із них був дев'ятнадцятирічний юнак із Грузії - Левон Копадзе.
Здрастуй, Левоне, сьогодні мені вже 15!
Вчуся в школі, в 10-й вже нині пішла
І пишу я тобі, незнайомцю, в твої 19,
Бо про тебе я пам'ять, листа я твойого знайшла.
Народився ти в сонячнім, теплім і гарнім Тбілісі,
Де під сонцем південним п'янів дивоцвіт-виноград,
Де дитинство твоє заховалось чорняве у стрісі.
Заховалось під захистом тата і мами порад.
Я мала українка із широких степів Подніпров'я
Я із того села, що сколисане з вод Інгульця,
що підковою звитий, і щастям й любов'ю,
де свої ви зложили вогненні і юні серця.
Ті серця проростають у нас навесні дивним цвітом
і злітають салютом у славнім краю трударів.
Та землиця святая, що кровію вашою злита,
Піднімає над пам'яттю стяг, що всім вам майорів
І стоять посивілі та юні душею солдати,
Дуже рідко стоять, вдосталь місця для вас.
І довіку, ви чуєте, завжди вас будуть чекати,
Ваша слава залишиться завжди, посіяна в нас.
автор - Леся Скорик © "Світ слова"
Знову я бачу тебе: ти стоїш у своїй гімнастерці,
І пілотка так хвацько, так набік, і зірка горить.
Хто повірить, що ти, то лишень пожовтілі конверти,
Хто повірить, що мертвий твій погляд, що з фото зорить.
Та ніхто не повірить, навіть сам ти у це не повіриш,
мама, не повірили тато й сестра
Та ніхто не повірить, кого ти в житті ще зустрінеш,
З кожним житимеш ти, проживатимеш з кожним стократ.
Знову здрастуй, Левоне, сьогодні мені вже 15!
І сьогодні моя черга йти із тобою в житті!
Я тебе поведу у весну, де твої 19.
Залишились навіки, залишились завжди у путі,
Півстоліття минуло, як ти йшов цією землею,
Ішов разом з війною, вірніше супроти війни,
Ти ішов ще сліпою, ще сонною ніби ріллею,
Для якої плодами були ненароджені ми.
Ти упав в цю ріллю, яке ж небо то синє,
І зросилась рілля, зчервонілась геть чисто уся.
Сином Грузії був, сином нині ти став України.
Твоя пам'ять навіки у наших ще юних серцях.
автор - Леся Скорик © "Світ слова"
Все тобі, незрадливий, мовчазний, спокійний солдате,
І своє я дитинство і юність складаю до ніг я тобі
Бо тобі довелося не раз у житті помирати,
І за тебе схиляюся я у вічній журбі,
Ні, ти житимеш вічно між нами, живими.
Вас не вбила війна, навпаки ввіковічила вас.
Будеш жити, поки є на світі ще Кодекс Людини,
Де найвищою пам'ять і слава загиблих за нас.
Що сказати я можу тобі, на так мало ти старший,
І коли б не був ти, то повір, не була б тоді я.
Ти не знав ще про мене, як йшов у холоднім тім марші.
Попереду війна, а позаду тя Бог-судія.
Може, снилось тобі або марилися перед смертю
Солов'ї в виноградниках й рідна твоя Суліко.
Що для неї лишив на століття у жовтих конвертах
ніжне слово, у кожному звуці якого любов.
Я не знаю тебе, ні, я знаю, ти рідний і близький.
І слова ті останні твої у душі все бринять.
І твоя Суліко посивіла не просто туристка
На цю землю приїхала знову тебе обійнять.
І з'єднали нас через роки, півстоліття.
Ті вогненні рядки про любов із війни.
Ти мене пробудив, оборонцю наш, визволителю.
Ти в життя увійшов знову з нами, людьми.
Я тебе дожену, ти ніколи не зстаришся більше
Хай злітає тобі феєрверком прекрасним салют.
До твоєї душі я звернулася тихо і ніжно,
Де полум'яну крицю у пам'ять кують.
18 квітня 1995 р.
автор - Леся Скорик © "Світ слова"