Боли мені – я знаю, що я живу.

Боли мені – й на мить не заховаюсь.

Боли мені – і в осінь сльотяну,

В жнива, у стужу – живу – не каюсь!

Боли мені – складу в пучечки біль.

Боли мені – обв'язую снопик-спомин.

Коли чуже, не знаю звідкіль.

Не ставлю крапок, забуваю коми.

Сидить отець, склавши руки тихо,

Похмурий, тихий і зболілий вид.

«Як тиждень від помазання прожила,

То буде далі жити, мусить жить!»

А я на цвинтар не втигла – не зуміла…

Лиш на обід, такий смачний обід.

А мати доньку поховала,

А матері багато літ…

Зовсім не знала, я прийшла пізніше.

Одразу шепіт – хвороба дурна.

А потім все. І лиш журба колишня

У пальцях пластик п'яного вина.

Не знаю я, сказати не зумію.

Чи гірша стала, а чи так – чудна.

Мені від всього того не боліло,

Лиш не душа немов, а вже труна.

І спогади якісь, немов не мої.

На супокої тягнеться мана.

Життя чужі згортаю як сувої,

Несписані, несказані життя.

Я дожену, я проведу, зумію…

І гуки даляться у небо синь.

А ірій, синку, це не лиш зимівля…

А ірій, синку… О забудь і згинь!

Мовчить земля, вкриваючись надгробком.

Щодня життя початок і кінець.

Чи може смерть чиїмсь бути доробком?

Нащо тоді вбирати у вінець?

Ps. Але Америка?

Яке їм діло?

І жах не бачений,

Сива новина.

Лиш раптом серце защеміло.

І в ньому обізвалася луна

Тих зойків.

Не вгадаю слова…

Померли, зникли, знищили… авжеж.

Не клеїться із друзями розмова.

Лиш крутиться у голові – кінець.

Хіба це мало бути так? Не знаю.

Безглуздо, дико, викликає жах.

Ти падай, падай – я встигаю…

Не виплакані сльози у очах.

11 вересня 2001

автор - Леся Скорик © "Світ слова"