Мрія
Знову йшла старим занедбаним парком. Оживали старі спогади… Вона звикла до нього з самого дитинства… За цим парком був будинок, де вона народилася… Тут, серед цих, здавалося, віковічних дерев, ховалася зі своїми бідами від жорстокого світу… Так було тоді, так є нині, і, напевно, так буде ЗАВЖДИ.
Поміж старими забутими деревами відчувала себе дівчинкою з Казки, що чекає на Принца. Це почуття оселилось в її душі ще з перших відвідин парку, непомітне, тихе, ласкаве передчуття дива. І воно не зникло з плином часу, а лише тліло, припорошене буденністю.
А зараз воно ожило. Лише ледь відчутна гіркота, мов від диму спаленого осіннього листя, нагадувала про вагу років.
Вона знову йшла парком. Весь світ змінився, а він – НІ! І ця його вічно-величезна занедбаність заспокоювала. Можливо він не змінювався, бо його забули. Проте чому ж тоді змінилася вона сама, хоча про неї ніхто не згадував?
Життя було таким нестримним, бурхливим, широким, що дівчинка зі старого парку губилася іноді в ньому.
Щось ворухнулось знайоме в серці. І захотілося поглянути на свій дім…
Але довго не могла знайти стежки, що вела до нього, так вона заросла травою…
І серце, защемівши, обірвалось чомусь…
Ось і знайомий дах визирнув між деревами. Вона ступила кілька кроків і… спинилася вражена, не в змозі відвести очей… Уста її побіліли…
автор - Леся Скорик © "Світ слова" |
- Попередня
- Наступна >>