— Ах, розуміється, що женяться!
— Адже людина — лиш людиною! — доказував лікар. — І чим властиво більше? Нічим більше, ні менше як... звіриною, і то товариською, розумною звіриною. Спосіб відживлюватися, боротьба о існування, спосіб розмножуватися — все те вона має таке саме, як звірина. Сього годі заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що єсть по правді, те й по розумі. Будемо отже доти апелювати до її розуму, доки вона квінтесенції не зрозуміє. А коли зрозуміє й віддасться, то побіда по нашій стороні. Тут і втихомириться усякий біль, прибуде родина... одне, друге... домашні клопоти і т. і., і буде ще мені і тобі вдячна.
А для вас, старих, для вас було б се те саме, що Наupttreffer![16]
— Говори з нею! — умоляв радник. — Говори, одинокий мій потішителю! Я не в силі. О, боже! За що караєш ти мене так тяжко!
* * *
І доктор дійсно говорив з нею. Умів так приладити. що застав її саму дома.
Лежала в фотелі недбало одягнена й курила. Він довго її не бачив, і вираз її лиця здивував його. Все здавалось у тім лиці супокійним. Ні сліду ніякого горя.
Сказав би-сь, все життя в ній завмерло, лиш між бровами спряталось щось... щось, чого він не розумів, що однак здавалось йому знакомим. “Божевільність” — мелькнуло йому через думку. І з пильною цікавістю звернув назад на неї погляд та на її пречудні, тепер супокійні очі.
— Чого дивитесь на мене так чудно, пане докторе? — питала вона, привітавшись.
— Ви... ви... курите, Олено? — спитав змішаний, не даючи ніякої відповіді на її запитання.
— Адже бачите...
— Але ж бо досі ви не могли знести папіроски в жіночих устах!
— Так. Однак мож і полюбити се, що передше ненавиділось. Наприклад, папіроску в жіночих устах. — І знов замовкла.
Він почав був говорити про нервовість, і що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов'язки, котрі маються супроти себе й супроти других; особливо проти родичів. Замітив, між іншим, що людина — звірина привички і що суть люди, в котрих чутливість — джерело всякого безталання...
Вона лиш десь-колись відповідала, і то віднехочу, байдужно. Нарешті він почав говорити і про їхні домашні обставини, порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрій...
— Не мож інакше збирати, як сіялось... — закинула вона байдужно. — Родичі[17] самі винні, що він пропадає. А пропадає він без рятунку. Опроче... я вірю і в дідичність блудів[18].
— Критичний у вас розум, Олено, — говорив він з важкою міною, — аналізуючий, розважуючий дух. Вам я можу щось важного відкрити. Правда, се, що скажу, невідрадне. Des Lebens undemischte Freude ward keinem Irdischen zu teil[19], — цитував він патетично. — Однак ви. зумієте се перенести, ба, і других навчити зносити такі пригоди...
Вона нічого не відповідала й не питала нічого. Думала лиш, що сильним духом суджено й багато перенести. А він почав говорити. Зразу манівцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень. Протягом одної години довідалась, що всі вони знищені, що її батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, віддалять зі служби.
Вона не ворухалась. Побіліла лиш, немов стіна.
— На те була я давно приготована, пане докторе, — ледве прошепотіла. — Давно; однак, що можна проти того вдіяти?
— Проти того... нічого! Надіймось, що, може, йому, хоть з ласки, друга або і третя частина пенсії дістанеться. Ви однак можете чимало вдіяти!
— Для кого?
— Для ваших родичів, для вашої сестри, а найбільше для себе.
— Справді не знаю...
— Знаєте, Олено, прийміть К...го, Він незабавки проситиме вас о руку...
Стало тихо.
— Не можу.
— А чому?
— Бо, як ви й самі сказали, в мене аналізуючий і розважуючий дух, критичний розум...
— Не розумію вас зовсім; говоріть ясніше!
— Бачу, що не розумієте мене. Буду отже ясно говорити. Не люблю його, і наші погляди на життя розходяться далеко. Я не в силі його й себе оббріхувати.
— Ви сього й не робите. Він вас хоче, а ви годитесь на се.