— Ти не кажеш, Олено, нічого? — питав він стиха.

— Не можу говорити, Стефане... Буду тобі писати.

— Однак я хотів би, щоб ти говорила. Хочу чути твій голос. Хочу його чути до останньої хвилини!

— Може, тобі зложити присягу вічної любові й вірності? — питала вона його з вимушеним усміхом.

— Ні. В присяги не вірю. Ти се знаєш. Вірю лише в силу любові. А ти ж мене любиш... ти! — сказав він з. утіхою, з трепещучим щастям у голосі. — Скажи! Я хотів би ще раз се почути!

— Люблю! — сказала вона, майже сміючись.

— З першої хвилини? — питав він у недовірчивім. тоні, а гучний усміх промайнув по його обличчю.

— Так, Стефане, з першої хвилини, коли тільки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалі так багато людей, не боявся ніколи і нічого.

— А з другої хвилини?

— З другої... що був дійсно цілою людиною, не дробився в кусники для всіх і нікого, не гнувся, а прямував. беззглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної...

— А з третьої, рибчино?

— З третьої... коли переконалась я... ах, що! — перервала нараз жартівливо. —

Пощо казати? Щоб ще став зарозумілий, як другі, що далі вже не будуть знати,. що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони мені всі збридли!!.

— А з четвертої?

Вона сміялася тихенько.

— Що не чути було від тебе помад та пахощів на милю, що — “пардон” — не обертав ти себе в якусь модну малпу. Великий та здоровий, — жартувала вона, — стояв мій “пан і король” між блискучим, вигладженим гуртом і не знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у відповідній хвилі прискакувати до дам із плащем і рукавичками. Наче справдішній московський медвідь!

Обоє сміялися.

— Якби то так тебе твоя мати почула! — обізвався він.

Вона здвигнула плечима.

— Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.

— Я знаю, що й ти не боїшся. Тому й вірю тобі, голубко, однак мені досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить, їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по їх думці, гідніший доньки радника!

Вона розсміялась.

— Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мізерна гордота моїх родичів? Іди ж бо: пригадай собі лучче, що я тобі казала, коли мовила, що стану твоєю.

— Се я добре пам'ятаю, Олено. Казала, між іншим, і те, що не могла би-сь без любові ні до кого належати, хіба би-сь перестала чувствувати. А тоді, — казала, — людина що?

— Бачиш, Стефане? — обізвалась вона тихо, — природа каже правду, а супроти неї йти, значило б те саме, що звертати зброю проти себе.

— Вони, може, будуть тобі яку partie brillant[9] надставляти, а не що б ти хотіла! О, Олено, і залізо ломиться!

— Так ти не віриш мені, Стефане?

— Вірю.

— Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?

— Бо ти також людина...

Вона висвободила свою руку з його і гордо повернула голову.

— Ти думаєш, я належу теж до тих, котрі уперед спокійно важать становище і всі обставини якоїсь там людини, все розміркують, а наколи все гарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можна би у моїм серці любов штучно виплекати? Стефане, — почулось трохи згодом докірливо, — думаю, що ти повинен мати нині для мене інші слова, а не себе і мене мучити сумнівами.

— Прости мені, Олено! — просив він пристрасно. — Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, і я не зношу її простої

— Успокійся, любчику! — прошептала вона лагідно. — Вір у мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох років могла б і тобі інша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в'яже лише любов до мене. Інших обов'язків не маєш супроти мене; наші заручини — тайна.