Але Григорієві було приємно брати участь у загальному клопоті, в такому езвичайному готуванні. Збори, як у якусь довготривалу експедицію. Тут тобі і орошно, і цинки з набоями, і рушниці, і вухналі, і якісь накомарники, і ажанки, і сокира, й пилка-ножівка, і багато таких речей, що він їх уперше бачив не розумів, що воно й до чого, ходив разом з матір'ю то в погрібник, то в омору... Пересипали сіль, овес, борошно, наливали з великого дзбана спирт, ідили мед, розстеляли брезенти, перепорожнювали і знову наповнювали сакви.
Різали шкіру...
За день усього наготували, а наступного дня уже мали й вирушати в дорогу.
На світанку, коли засіріло, коли ще тільки на світ почало благословитися, біля
Сіркової хати в'ючили коні. В хаті блимав вогник. Четверо добрих коней — сірий, уланий, вороний і гнідий — пирскали коло ґанку і стояли слухняно, звичні до акої операції, їх спритно нав'ючували, пильнуючи, щоб було порівну.
А коли все було приторочено і припасовано, люди пішли снідати.
Випили по одній і по другій. “Дай, Боже!” І мовчки, наполегливо їли, не марнуючи асу. Стара упадала коло них і журилась.
— Уже б ви й мене з собою брали, абощо, як мені самій тут нудьгувати.
А Наталка (вона теж їхала):
— То їдьмо!
— Еге, їдьмо. А дома хто буде?..
— Чого це ти, бабо, заквоктала? — обізвався старий Сірко. — Нудно їй. Нічого, онудьгуєш — ліпше нас шануватимеш, як приїдемо.
— Ніби я вас погано шаную... Наїдайтесь гарненько. А ти чого, Наталко? Їж, итино. І ти, синку (до Григорія)... — Ти не дивися на них, їж добре... Там, як оїдете, цього вже не буде, там катзна-що їстимете. Таке, що його тут і собаки б е їли.
Грнцько засміявся. А Григорій, щоб догодити матері, їв за трьох. Та й усі їли івроку. Стіл був застелений скатертиною і заставлений, як на Великдень... Пили аливку і їли оселедці з оцтом. Потім гарячий борщ, локшину з білими пирогами, ите м'ясо з картоплею. Далі: пироги з рижем, з м'ясом, з квасолею. А на закуску олодке — мед і солодку брусничну...
Потім повставали, перехрестились до ікон і стали збиратись. Старий давав жінці акази, при якій нагоді як їй треба повестись та що треба зробити вдома.
На відході посиділи урочисто хвилину, поскидавши шапки.
— Ну, з Богом!
Весело попрощались з матір'ю.
Небо тільки трохи зарожевіло, як із Сіркового подвір'я рушив похід.
Попереду собаки вистрибом. Три здоровенні звірові пси. Потім два Грицьки з ушницями за плечима, обидва в добрих ічагах з закоченими вниз халявами (це поки е вступили в росу), в легкім, але добрім мисливськім одязі. Потім двоє ав'ючених коней — сірий і вороний. Потім Наталка в “уніформі”, подібній до ітунського комбінезона, зробленій з “чортової шкіри”, але з непокритою головою: она несе свою шкіряну “динамівку” в руці. Потім ще двоє коней — буланий і нідий. Всі йдуть черідкою.
А позаду старий Сірко, йде, підпираючись “сажанками”, як костуром. Він, як і сі, в ічагах. На нім засмальцьовані штани, така ж старенька куцина, а на голові
— той самий старомодний кашкет, що йому, мабуть, стільки літ, скільки й самому
Сіркові.
Перейшовши річку, повернулись на схід і пішли нагору стежечкою, підіймаючись омалу навскіс схилами на Сіхоте-Алінь.
А на ґанку стояла Сірчиха і нишком хрестила їх. Проводжала очима, поки видно уло...
Перед тим як пірнути в нетрі, Наталка обернулась і помахала здалеку уже невидній атері рукою.
В повітрі було свіжо, навіть холоднувато, як узагалі в цих місцевостях улітку.
Над паддю, над річкою, що вилась внизу, і в ущелинах гір ворушились тумани, ідіймаючись помалу-помалу, ніби спросоння.
Небо, заставлене химерними мурами Сіхоте-Аланя, рожевіло.
— Буде ясний, гарячий день, — обізвавсь Грицько. Але на це ніхто не відгукнувся.
Хилило на сон. А в кущах десь прокинулась і, либонь, перемерзши, намагалась ігрітись мрійноголоса пташка. Віщувала ранок. Співала якось чудно — не то яблик, не то соловей. Невидима, перелітала десь межи кущами слідом — роводжала. Григорієві спало на думку подібне — з дитинства знане: ...ідеш тепами, а дзвінка жовтобрюшка перелітає поруч з билини на билину, гойдається на ерхівках або полиню і дзвонить: “Тінь-тінь-тінь-тінь-ті-інь!”