— А, Демид! — перепинив Корецький. — А як його порубана рука? Загоїлася вже зовсім? Бо я тоді не вспів догоїти...
— Загоїлася — вже робить. Каже, що ви його знову на хазяйство настановили...
— А на читаннях буває?
— Ні, після вас ні разу не був.
— Шкода... Ну, то що ж піп?
— Ну, то вони ото пішли, дак і я з їми: ану, думаю, послухаю, що піп казатиме. Каже: все те брехня, ніякого маніфесту нема.
— От такої! — здивувався Корецький. — Та невже?
— Та хіба ж ви не знаєте, який він у нас?
— Та знаю; але щоб уже й маніфесту не признавав, то цього від його не сподівався.
— І багатирі наші, — казав далі Панас, — не признають маніфесту; кажуть — то пани та “демократи” вигадали. По хаті озвався сміх.
— Вигадали!.. Ну, вони дуже скоро побачать, що це не вигадка!.. Корецький почув, що щось дряпається до його на коліна. Це була Ліда — лізла з своєю найулюбленішою лялькою. Батько посадив її на коліна.
Знову загомоніли, але дівча все вовтузилось і штовхало батька.
— Що тобі, Лідо? Нащо ти мені ляльку даєш?
— Соб татоцко грався...
В хаті засміялися, але Таля поважно пояснила:
— Вона рада, що татко приїхав, і дає йому свою ляльку.
Батько дякував дочці й обіцявся конче погуляти з нею і з її лялькою, тільки трохи згодом. А Володько, стоячи навпроти, прихилившись спиною до шафи, поважно і трохи погордливо промовив:
— Татко не може гратися лялькою... Мужчини в ляльки не гуляються... Я таткові намалював книжку.
— Яку книжку? — спитався Корецький.
— Книжку зробив і всю малюнками змалював, щоб тобі було на що дивитися... Я завтра тобі подарую, бо сьогодні тобі ніколи... А не ляльку... — І потім додав, поглядаючи на Ліду: — Страшенно маленькі дівчата люблять лазити на коліна.
— Ну, ти, великий, — засміявся Корецький, — іди краще й ти сюди, до мене.