— Козак верхи, — прошепотів Петро.
Так! Ловлять його і вночі.
Треба вертатися назад.
Завернулися і знову пірнули в темряву глибокого яру.
— До верб, — шепнув Петро.
Корецький знав цю дорогу. Яр викидав од себе гілку так само на поле, але там росли купками верби й так усякий чагарничок розкиданий був верстви на півтори, — отже легше було сховатися і зайти далі від села, а тоді вже іншим шляхом завернутися до лісу.
Знову пішли тихо, обережно, мовчки. Дійшли до гілки; завернули нею. Тут іти було гірше, бо стежка була мало протоптана і раз у раз траплялися кущі. Доводилось іти дуже помалу, щоб не було шелесту й тупотіння. Вони доходили вже до краю, коли це враз почули над собою розмову. Двоє козаків їхало понад яром, наближаючися до їх. Поприпадали до землі й лежали мовчки, нерухомо.
— Долго еще будем ездить? — почувся голос просто над їми.
— Да чорт его знает... Должно удрал уж он...
— Проехать разве оврагом?
— Ну его к чорту!.. Ноги лошади поломаешь... Дай-ка огоньку, брат!
Чиркнув угорі сірник, блиснув світ, засмерділо тютюном...
Далі затупали знову коні, йдучи помалу, ходою. Корецькии з Петром лежали, прислухаючись, як тупотнява й голоси затихали і нарешті зовсім стихли.
Підождали, ще з чверть години, тоді Петро торкнув Корецького.
— Лежіть тут!
І тихо-тихо поліз угору. Корецький бачив, як його темне тіло посувалося кручею і як, нарешті, його голова стала над берегом яру. Довго дивився там, — тоді вернувся так само обережно.
— Не видко вже нікого, — рушайте швидше!
І все ж силкуючися робити якомога менше шелесту, вони вийшли з яру в поле.
Корецький глянув навкруги — нікого не видко було ніде. Хіба хтось сховався.
Нахиляючися і припадаючи часом до землі, пішли поміж купками чагарнику й верб і йшли так з верству — аж поки вибились на вільне поле.
Нічим не можна було ручитися, що й тут, на дорозі до вони не стрінуть козаків, але іншого способу добитися до лісу в їх не було.
Пішли швидко-швидко полем...
А навздогін за їми лунав далекий собачий плач, мов тужіння на руїнах розбитої школи...