Вечерю подала хазяйська дочка. Се було те «ай!», сполохане вранці, молоденьке, біляве, з ніжною лінією тіла, курносе і синьооке.
Кирило простягнув руку.
— Я налякав вас уранці?
Воно пирснуло сміхом й надуло рожеві губки, повні і вогкі.
І знов Кирило почув у собі чудне щось: його надила лінія губ і їх рожева вогкість.
Ну, звісно, вона налякалась; прибирала, була неодягнена і не сподівалась, що хтось одчинить двері. Він просить вибачити, бо не міг знати, що в сьому домі є така... «Яка така?» — «Ну, така, така... панна Олена...» — «Олена?» — «Хіба не вгадав, що її звати Олена?» — «Ха-ха! А може, і не Олена?» — «Ну, то Наталя». —
«Якраз! Ха-ха!» — «Ще не вгадав? Тепер вже напевно: Варвара, Настя, Оксана, Марія...» — «Ні й ні, ніколи він не вгадає, а от вона знає, що він Петро». — «Ба ні, не так...» — «Петро, Петро, Петро...»
З другої хати гукала хазяйка:
— Усте, де ти там щезла!
Ага, ось воно й вилізло шило з мішка. Для першої стрічі з панною Устею він їй дарує отсі квітки. «Отсей бур'ян?» Ну, коли се бур'ян, то він забирає назад.
Але Устя уже вхопила квіти й побігла з кімнати.