Вона здригнулася… Він це відчув… Накинув на неї плащ, посадив на диванну подушку біля вогню, сам сів навпроти. Крізь полум'я його очі все одно були схожі на осінь…
Хто він? Що тут робить?
Одяг звичайний, чистий. Волосся чорне, хвилясте, трохи задовге для нинішньої моди… одне вона знала напевно – раніше він тут не жив.
Раптом її погляд спинився на стіні за його спиною. Вона знову здригнулася… Завваживши вираз її обличчя, він обернувся:
- Це я тут знайшов і прикріпив для комфорту…
На стіні висів портрет дівчинки з великим ведмедем, зроблений олівцем. Блакитні очі, біляве волосся…
Цього портрета намалював її сусід Пашко, коли їй було сім років. Казав, ще малюватиме кожного року… і не намалював…Не повернувся з Афгана…
Чула, як говорили його матері друзі, коли приїжджали: «Сергій тоді пропав… Друг його. От він і зірвався шукати… а вони його з вертольоту, гади…» Голосила Пашчина мати.
А старі юнаки, присоромлені, п'яні і тихі, розходились, вони просто не вміли голосити…
Незнайомець, глянувши на портрет і на неї, все зрозумів: «Скільки вам тут?» «Сім», - видихнула вона, ковтнувши клубок у горлі.
Завмерла, втупившись у полум'я…
Очумалась від доторку. Він простягнув їй чашку з чаєм. Машинально взяла… і ледве не попекла вуст, такий він був гарячий.
Він не питав нічого, не розповідав, а їй було хороше в кімнаті свого дитинства з вогнищем посередині.
Непомітно підкралася дрімота. І вже засинаючи, подумала: «Принц нарешті прийшов…»
автор - Леся Скорик © "Світ слова"