|
Зустрічались кожен день.
Сумував він кожну ніч.
Все було як у людей,
Неподолана лиш відстань.
Він молив: спустись, прийди.
Рвався він – я полечу.
Проте сонце йшло кудись,
Насвітивши досхочу.
Хочу будь таким як ти.
Хочу сяяти здаля.
Поцілуй мене, візьми…
І заплакав як маля.
Сонцю уже сотні літ.
Йому справ до нас нема.
З нього лиш сміявся вітер
Й говорив, що все дарма.
Так минали тижні-дні.
Так пройшло його життя.
Він ослаб і геть змалів.
Та не мав він каяття.
Кожен ранок він просив.
Кожен вечір він ридав.
І нарешті заслужив.
Свого щастя він діждав.
Цілувало сонце так,
Що він став ясний-ясний.
Вітер крила йому дав,
Засміявсь: «Лети малий!»
Він щодуху полетів,
Забуваючи себе.
Він кричав: «Я це здійснив!
Я іду! Ти жди мене!
… Тихо падає листок.
Помирає тихо він.
Не побачив він нічого.
Окрім сонця у житті.
17.11.03
автор - Леся Скорик © "Світ слова"
|
Фото повністю
|
