Просить в людей копійчину,

молить, руки цілувать.

Не собі просить, а сину,

його ж треба годувать.

А за що такі страждання

щирій, люблячій душі.

Нащо, Боже, невіряння?

Ти лишень мені скажи.

Жаль те щастя, мало долі.

Цього в тебе нема й біс.

Де та правда? Де та воля?

Там он десь москаль поніс.

Іде Катря по дорозі

Степом, лісом, в дощ і сніг.

Лиш вперед нема небозі

Повернутись до своїх.

Так простує Катерина

І кінця нема шляху.

Плаче з голоду дитина,

Тиця грудь її суху...

автор - Леся Скорик © "Світ слова"