Не маючи ні землі, ні оселі, ні пристановища, — ні під собою, ні за собою, ні перед собою, — як вільна птиця в полі, як дикий звір у борі, — хлопці розбрелися по селу... Де його пристати? де голову приклонити, заховатись часом від лихої години?.. Ще під будень сяк-так: де-небудь на роботі: в жидів дрова рубати, в людей молотити, віяти, косити... А як вечір настане, або свято, або зостався хто який день без роботи... Хоч під греблю!.. Ніде притулку немає, ніде пристати, спочити. У селі дві місцини некуповані. Одна — вулиця, друга — шинок... Тільки на вулиці небезпечно. Ляжеш під тином спочити — собаки стягнуть; посеред вулиці — наїде хто, а хоч не наїде — волосні піднімуть, запруть у чорну, подумавши, що п'яний... Зостався — шинок... І за шию не ллє, й тепло, й людно... Є де, хоч не розкішно, спочити під лавкою; є з ким розважитись-побалакати, заспівати, випити... Став і нашим хлопцям шинок рідним батьком, горілка — матір'ю. В шинку вони мали собі захист, притулок; чарка горілки стала їх порадою й одра-дою...

Шинок ніколи не пустує: то той, то другий... І наші хлопці тамі, Як перепаде чарка горілки — за упокой раба божого, за здоров'я народженого, або й так по пригоді, то й добре! Веселий співа він, коли співають ті, що частують, а плаче, коли вони плачуть... Як же випадав коли такий нещасний день, що ні роботи, ні в шинку нікого, а в самого ні крихти хліба, ні шага грошей — їсти, аж шкура болить, випити — аж за серце ссе... не гріх тоді й підняти, що легко лежить!..

З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гультіпаками зазнався Чіпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрів він їх раз, удруге... як частував кожного, хто підвертався під руку; вони зараз же таки й втерлися його в товариство. Пили на його кошт; гуляли за ото добро; розказували йому своє бідолашне життя, ро свою гірку долю, привернули його жалісне, тепер рроюжене нещастям, серце — і потоваришували...

Цілий день п'ють та гуляють по шинках, гуляють юді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висиплятись. Виспляться, викачаються, візьмуть з собою Чіпку та з добра його що-небудь, — та знову в шинок... Так кожнісінького дня.

Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потім того — лаяла, ганьбила; а далі — бігала в себе по вгороду, по вулиці та кричала-репетувала:

— Ой, лишенько! пропала ж я тепер... погине моя бідна голівонька... Тепер же мені все одно, що з мосту та в воду...

Стрівають люди, жалкують, розпитують...

— Та як же?.. як же?.. — розказує кожному з плачем Мотря: — любий та милий був, а то ж зразу... на тобі, та цить! Не переживу ж я цього, не зможу — Свитку пропив, одежу всю — в одній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває... Та й товариство підобрав під пару — волоцюг зо всього світа...

Боже мій! що ж тепер робити мені, бідній?..

— Ви б його вмовляли; ви б його словами ганьбили, — [радили] люди Мотрі...

— Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?!. — плаче Мотря. — Та я ж йому не словами, я йому сльозами виливаю... гіркими докорами очі вибиваю... Та що з того?.. Сказано: як об стіну горохом!..

— То ви б у волость... Хай його з тиждень подержать у холоджниій! Витверезвиться — опам'ятається, а то ради, — йому вже памороки забило...

Послухала Мотря людської в волость. Узяли Чіпку п'яного, силоміць посадили  в чорну. Незчувся, як і заснув...

Надвечір оглянуться товариші — нема між ними Чіпки. Увечері пішли, та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.

Іде Чіпка додому... У голові — хміль; на серці — зло... А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:

— Яка вона тобі мати? жалітися на сина?! Хто назве її після сього матір'ю?

Садовіть, мов, сина в чорну: через його мені життя немає!.. Де се воно таке на світі видано?!

Не йде Чіпка — летить додому; не лише — огнем паше і, як скажений бик, налітає на хату... Брязь! — одно вікно... Дзень! — друге... Посипалось трете... Грюк! ногою в двері... Полетіли й двері в сіни. Мотря з переляку залізла на печі аж у куток... Убіг Чіпка в хату, кричить:

— Де вона?.. де стара відьма?.. Чи не заміж, бува, забажала?.. Може, бахурів навести заманулося?.. То щоб син не перечив, — у чорну його!..

Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця тіпається-б'ється, тихо туркоче й стогне: так мати затіпалась на печі в куточку, та стиха, гірко промовила до сина:

— Побійся, Чіпко, бога! Подумай, що це ти кажеш?! Мені світ не милий, мені... —

Не доказала, залилася гіркими сльозами.