Жид пішов навкруги стіжків обдивлятись. Висмикує колоски зсередини, виминає на долоні, роздивляється.

— А поцому буде? — питає тоді.

— По карбованцю даси? — каже Лушня. Чіпка стояв одстбронь коло одного стіжка, та в землю дивився, міркував щось.

— Ой, вей! за цей гній? — скрикнув жид.

— А почому ж ти думав?

— По копі с сагом... більсе не мозна дати...

— Іди ти к бісовому батьковії — одрубав Чіпка та й пішов сам до хати.

Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.

— Ні, Овраме, — каже Лушня: — за таку ціну ти ніде не купиш.

— Це не такий хліб, Овраме, як ти думаєш, — увернув Пацюк: — це хліб хазяйський.

Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і складався... Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі — як порох сухе... Ось дивись! — та й висмикнув зсередини стога жменю жита.

Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна.

— Ось на, подивись — яке жито!

Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв, і розглядав зерно. Лице його нічого не виказало — ні похвали, ні огуди; тільки ледве примітні іскорки зажевріли на одну хвилину в його чорних очах, та й ті потухли... Він почухав бороду.

— Не скупись, Овраме, — пристає Лушня:  —ми тобі його й вимолотимо, до розуму доведемо.

— Ну, сцо з, не скупися? За вісцо його більсе давати?!

— Як, за віщо? за хліб! Глянь: як одно тобі зерно! Чисте, повне... немолоте б їв! — Лушня справді взяв кілька зерен у рот і жував.

— Та сцо з, по карбованцю?!..

— Та ні, не по карбованцю, — одказує Лушня: — він дешевше віддасть.

— Де з хазяїн? Цому він не йде торгуватись?

— Він у хату пішов... мабуть, води напитись... Побіжи лишень, Петре, та кликни!

— Чіпко! Чіпко-о! — гукнув Пацюк, до хати йдучи.

— Чого? — подає голос Чіпка з хати.

— Іди ж кінчать, чи що.

— Я сказав: жидові не продам.

— Чому?

Чіпка не обзивався. Пацюк підождав трохи, Чіпка не виходив з хати.

— Ідіть сюди, до хати! — гукнув Пацюк на Лушню з жидом.

Ті рушили, ведучи все-таки розмову про жито.

— Ні, ти, Овраме, не скупися, — каже Лушня. — Хліб, я тобі скажу, такий, що, от ми скільки молотили, а не бачили такого на селі!

— Та сцо хліб? Хліб — як скрізь хліб.

— Та ні! То не з тієї землі. Це тобі хліб з цілини, та ще такої цілини, що років з десять ні рала, ні плуга не бачила... Це з ситої землі хліб, — розпинався Лушня.

Тут вони саме дійшли до хати.

Чіпка сидів собі в хаті, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товариші з жидом, він обдивлявся тяжкою працею наскладані стіжки. Чорні зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки в той недавній час, коли він, ще весною, назирав оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею, — балакав, жартував з нею... Коли він жав його, рано встаючи, пізно лягаючи; в'язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи в серці надію вдвох се добро поживати... Тепер та надія почорніла, як і його колись зелене та золоте жито... Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль...

«Hi, не продам! хай краще зогниє на моїх очах... а не продам!» — думав він.

На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та — як одрубав — грізно промовив:

— Нащо ви його ведете сюди? Хліба я не продам! Усі здивувалися, аж поторопіли.

— То коли не продаси, — загвалтував жид, — насцо з було мене водити? Мені

ніколи, в мене сце он скільки діла, а вони водять!.. — Та й побіг з двору.