XXII НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА
Мотря та хазяйка її, «довгоп'ята баба», ще звечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволіли та жалілися на проклятущий мороз, що як у забій забив — день у день... Вони сиділи на печі, й то померзли. Бабина онука, дівчина, знай снувала з хати в сіни, а з сіней в хату, та напускала холоду. Видко було, що її обхопила якась нетерплячка.
— Чого ти, дочко, рипаєшся, дверима? — спитала її баба.
Замість одмови дівчина, може й недослухавшись, защебетала:
— Уже наші дівчата вулицю збирають!.. Такі дурні... який холод, а вони співають, аж вулиця розлягається... Як у них і роти не позамерзають?
— Та то вони, видно, на досвітки йдуть, — обізвалася Мотря з печі.
— Ні, таки на вулицю. Сьогодні й мені Пріська казала, щоб і я вийшла...
— Усе тепер пішло не по-людськи! — зітхнувши, одказала Мотря. — Яка тепер, серед зими, вулиця? То по літові, та по теплові...
— Та й я, тітко, казала Прісьці... Сміється, дурна, та одно плеще: виходь та й виходь!.. Сьогодні до їх байрацькі хлопці прийдуть, і Ковалів Василь прийде...
А той Василь Коваленко, каже, такий гарний, що й по всьому світу пошукати... як картина...
— То це, мабуть, вони йдуть назустріч? — каже баба. —Сказано: молоді... їм що?
Аби погуляти та поспівати.
— Та й хлопці, чутно, співають, —цокоче дівчина. — Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміють, — мабуть, то байрачани...
Вона полізла з рогачем у піч, засунула горщик, обгорнула жаром, накрила покришкою.
— Піду надвір та послухаю, поки куліш закипить! — сказала та й шморгнула з хати.
Мотря з бабою тільки переглянулись...
Перегодя трохи, дівчина знову вскочила в хату, затупала голими ногами, червоними, як у гусака, захукала в руки:
— Оце... який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо, що з очима!.. Ху! ху! (хукала в руки). А хлопці такої гарної співають; а дівчата й собі... Якби не так холодно, та не вечеря, то майнула б аж туди!
— Босоніж?.. — озивається Мотря не то з докором, не то з радою.
— Ні, взулася б...
— Так тобі вечері шкода втеряти? — сміється баба. — Ото дівка!
— Ні, не вечері шкода, тільки хто ж її варитиме?.. Та я таки й не хочу...
— Як старець копійки, — шуткує баба.
— Ні, не хочу! Бо там десь чутно й бійку, — тільки:гуп та гуп!.. Може, то наші парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу вулицю не ходили?..
— То, видно, кріпаки попилися, та не помиряться!.. — угадує баба.
Мотря важко зітхнула. «Попилися?.. — подумала. — Хто ж їх попоїв, як не він?..»
Серце в неї защеміло. Цілий вечір була вона смутна: ні цокотання веселої дівчини, ні бабині жарти не розважали її.
— Чогось мені на душі так погано, коло серця щось в'ється так... — жаліється бабі. І зарані лягла спати.
Не спиться їй. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очі, заплющить — і розкриє: їй верзеться п'яне грище. Перевернеться вона на другий бік, уткне ниць у подушку своє лице, — кашель підступить під горло, лоскоче, душить... Вона підніметься, сяде, кашляє, схопивши голову в руки... Сидить... Кашель трохи втих, одійшов... Думає вона: де та смерть забарилася? де вона ходить?.. Та з смерті перенесе її думка на й о г о, на сина... та знову на смерть... Насилу перед світом заснула. Удосвіта не вставала.Ранком долітали до їх хати нестямні крики та гуки... То окликалася московська розправа.
— Господи! що тільки робиться на вигоні! — вскочивши в хату, замість привіту, прокричала сусіда. — Москалі стали кружком, обступили кріпаків, — та кожного беруть та й б'ють... Ті кричать, просять, молять... А народу збіглося на ту бійку дивитися... то й землі важко! А справник, чи якийсь там старший, як крикне на людей: «Што ви стоїте, сякі-такі?.. вон отсюда!» Так усі й полинули — хто куди попав... Хто прямо шляхом, хто через городи, аж тини тріщать, а вони городами та снігами так і чешуть... Сказано: страх такий, що господи!..
— А мого .там не бачили? — несміливо, боязко запитала Мотря.
—Бачила й вашого... бігав там та людей збирав:думка була рятувати.
— П'яний? — перебила баба.
— Бог його знає — чи п'яний, чи ні. Бачила тільки, що до кожного приставав: не даймо! заборонімо! Так його москалі як запопали...