— Що ж усе танцювати та танцювати, — крикнула одна реготуха: — якби ви нас, дяче, повозили ще!
— Бач, чого сучі дочки захотіли! Бач, чого їм заманулося! — взявшись у боки, каже дяк: — Шукайте санчат, повожу вже... Один тому час, що батько в плахті!
Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвір, запрягли; насідало молодиць повнісінькі санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодиці — співають та вигукують, як на весіллі... А це одна як схопиться, як підбіжить до дяка:
— Нема, дяче, місця! нема, дяче, місця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене!
— Сідай, бісова! — кричить дяк, перегнувши спину. Молодиця скочила; дяк не здержав, поточився, впав; молодиця зверху... Другі позскакували з санчат, та й собі туди — пхаються, падають... А чоловіки: «мала купа! мала купа! на купу! на купу!..» Навалило молодиць стільки, що трохи дяка не задавили. Витягли його — ледве дише... Регіт, ґвалт... Здуріло село!
Гульня розв'язала язики, розбуркала зомлілі, пригнічені душі, розкорписала ті врази, що глибоко крилися в серці... Серед гульні згадали піщани й за два роки...
— А що ж це воно, братця? — заводить хто з кріпаків: — це так — два роки робили та й дурно?!.
— Авжеж дурно!
— Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш... Ну, щоб, бач, уже не зовсім і їх обійти — неситу ту прожир: — «поробіть, мов, люди добрі, ще два роки, — хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!» Так як же він дума: ми йому ці два роки дурно робили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяїна став, то рублів би сотню заробив... А в його як?
— А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви...
— Ні, чорта з два! Мені рощот давай... он що! Ми знаємо ваші каверзні... Буде того, що над нашими дідами та батьками знущалися та з нас воду виварювали...
Заплати ж мені хоч за ці два роки!
— Заплачу... наставляй кишеню! — сміявся другий, тверезіший.
— Чого ти смієшся?.. І заплатить! Піду, скажу:давай рощот! — і дасть...
— По гамалику...
— Чого по гамалику?.. А в Побиванці? га, в Побиванці?.. Адже дав? Хати дав, грунти дав... Затялись в одну шкуру: давай рощот! — і дав... Брат рідний дав; а наш би то й ні?.. Еге! Якби ми не такі дурні... А то — сидимо собі мовчки, мов не про нас річ... Рощот давай! в одно слово: рощот!
— Толкуй...
— Дурню, а не толкуй!
— Ти сам дурень... Залив очі та сам не знаєш, що верзеш...
— Що ж я верзу?.. кажи: що? — сучиться п'яний.
— А то... що як почує хто, та шепне туди... Ти знаєш, яка він сила?.. Буде ще!
— Що ж мені буде? Нічого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень...
— Не дури лишень, бо щоб сам не здурів.
— А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!
— Хай тебе лиха година поб'є без мене! Одчепись, сатано!
— Ні, бий!.. Сякий-такий сину, бий!.. . Та й підставляє лице. Супротивник осувається назад, наставивши обидві руки, щоб, бува, з п'яних очей, це креснув зачепа...
Люди збігаються з усіх боків: оступлять, дивляться — що далі буде.
— Бий, кажу!.. — кричить перший та хвіть другого по —лиці... Той — здачі.
Зчепилася бійка... Крик-гвалт... Насилу розборонили люди, та й ведуть знову в шинок «мирову пити», щоб справді не дійшло, бува, до того... Хто винуватий, хто правий? гаразд не знав ніхто... У кожного була думка, що добре б і рощот одібрати; був і острах того... «А як не дасть, та ще... не доведи боже, щоб гірше не вийшло!»
Одначе горілка взяла своє. Чим далі, то все більше в дужче виступала правда першого; а острах другого нехаяли, як легкодухого чоловіка. Зашуміло село, як на пригру бджоли: сміливий і несміливий збиралися в купи, гомоніли, радились, змагались... І ходили до жида в шинок могоричу пити...
Минуло водохрестя. Час би за роботу братись... Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно тільки й чути: рощот, та й рощот...
Піймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?.. — Дав, подарував!..