Л у к а ш

Мовчи! Не скигли!!

Килина спиняється, глянувши на нього з острахом.

Ось я тебе тепера попитаю!

Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?

К и л и н а

(спочатку збилась, але хутко стямилась)

А що ж ми мали тута - голод їсти?

Прийшли купці, купили, та й уже.

Велике щастя - дуб!

Л у к а ш

Таж дядько Лев

заклявся не рубати.

К и л и н а

Дядька Лева

нема на світі, -  що з його закляття?

Хіба ж то ти заклявся або я?

Та я б і цілий ліс продати рада

або протеребити, -  був би грунт,

як у людей, не ся чортівська пуща.

Таж тут, як вечір, -  виткнутися страшно!

І що нам з того лісу за добро?

Стикаємось по нім, як вовкулаки,

ще й справді вовкулаками завиєм!

Л у к а ш

Цить! цить! не говори! Мовчи!

(В голосі його чутно божевільний жах),

Ти кажеш

продати ліс... зрубати... а тоді вже

не буде так... як ти казала?

К и л и н а

Як?

Що вовк...

Л у к а ш

(затуляє їй рота)

Ні, не кажи!

К и л и н а

(визволившись від нього)

Та бійся бога!

Ти впився, чи вдурів, чи хто наврочив?

Ходи до хати.

Л у к а ш

Зараз... я піду...

от тільки... тільки... ще води нап'юся!

(Стає навколішки і п'є з відра. Потім устає і дивиться задумливо поперед себе,

не рушаючи з місця).

К и л и н а

Ну? Що ж ти думаєш?