Та ти, душечко, наша Мар'єчко!
Ламліте роженьку,
Стеліть дороженьку,
Щоб м'яко ступати,
Надвір танцьовати.
З скрипками, з цимбалами,
З хорошими боярами.
Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нігде дітись: побігла мо‑торніша із усіх, от таки Домаха Третяківна, до скрипника та й прикликала його. Батечки! піднялися танці та скоки, так що ну! Набігла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хаті, а то й около вікон було багацько, так і зазирають; а біля хати дівчата з парубками носяться: дівчата дрібушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матір'ю знай людей частують… Така гульня була, що крий боже! Троха чи не до світу гуляли. Тільки Василь та Маруся нікого не бачили і дщзовалися, що так швидко народ розійшовся. За голубленням та за милованиям незчулися, як і ніч минулася.
Не дай боже чоловікові печалі або якої напасті, то урем'я іде – не йде, мов рак, повзе. А як же у радості, то і незчуєшся, як воно біжить: як ластівка пропливе. Думаєш, один день пройшов, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем і з Марусею: усе укупці та укупці, як голуб з голубкою. І у город, і на місто, і до колисок, і на вгород, усе укупі собі ходять. І у монастир на богомолля укупці ходили, і молебень наньмали, що Маруся обіцялася, коли буде посватана за Василя.
Тіки‑притіки, аж ось і проводи! У сеє урем'я хазяїн висила хуру, і Василеві з нею треба виступати.
– Ох, нам лишечко, – скрізь сліз кажуть обоє. – Ми ж і не наговорились, ми й не надивились один на одного…, неначе сьогодні тільки зійшлися.
– Не плач, Василечку, – каже йому Маруся. – Ти у дорозі і незчуєшся, як і спасівка настигне, тоді вернешся сюди, і будемо укупці. Гляди тільки, щоб ти був здоровий; не скучай і не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися без тебе, рано й вечір буду слізоньками вмиватися…,
– Годі ж, годі, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко! – каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька. – Нехай я на чужій стороні один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова і весела та дожидай мене. А щоб нам одрадніш було, так прошу тебе: вечірня зірочка як зійде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зірочку й знатиму, що ти на неї дивишся, то мені одрадніш буде, неначе я дивлюся на твої очиці, що як зірочки сяють. Не плач же, не плач!
Коментарі
Не понравилась смерть Маруси. Похоже автору очень хотелось её убить, а как - не важно. И почему у неё в боку болело? что это за болезнь такая была? и главное на все болезни в те времена было одно лекарство - молитвы, пиявки и всякое шаманство.
А начиналось всё о
так мило...
Стрічка RSS коментарів цього запису