Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним і слова сказати; а він що скаже слово, та й заллється сльозами, переплаче та вп'ять чита. Настя чи перехрестила двічі та й знемогла і тут же впала. Сусіда подала Марусі у руки свічку і вже насилу руку розправила, бо вже стала застивати… От вже і гласу її не стало чути… Наум нахиливсь та над ухом їй голосно чита: «Вірую во єдиного бога» та «богородицю»… а се вона – зирк очима та й сказала голосно: «Чи ви чуєте?., Що се таке?» Наум впав навколішки і каже:

– Молітеся усі! Янголи прилетіли по її душу!

Далі Маруся ще спитала:

– Чи ви бачите? – Та й замовкла… здохнула важко… тільки й промовила:

– Мати божа!., прийми… – і успокоїлась навіки!

Наум скочив, сплеснув руками, підняв очі вгору і стояв так довгенько. Далі пав перед образами навколішки і моливсь: «Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цілий вік ти мене миловав, а на старості, як мені треба було у землю лягати, послав ти мені таке горенько!… Укріпи мене, господи! щоб я не согрішив перед тобою!»

Кинувся до Марусі; припав до неї, виціловав їй руки, щоки, шию, лоб і усе приговорює:

– Прощай, моя донечко, утіха, радість моя! Зав'яла ти, як садовий цвіточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитині жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?… Тепер ти у новім світі, меж янголами святими; знаєш, як мені тяжко, як мені гірко без тебе: молись, щоб і мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радості більш! Складаю твої рученьки, що мене годували, опатруваліг, обнімали…

Він би й довго коло неї вбивався, так тут сусіда підійшла та й каже:

– Пусти, дядьку, вже ти її не піднімеш; а ось прийшлії дівчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.

Наум став над Настею, вп'ять гірко заплакав та й каже:

– Уставай, мати! Дружечки прийшли, нехай убирають до вінця нашу молоду… а я піду лагодити весілля!…