— ...Синочки мої, сини! Діточки мої! А боже мій, боже мій! Ой, прощавайте, про-щавайте, діти мої...
Ще якісь жалібні слова промовляла Тетяна, біжучи за синами, та вже не було її чути. Уже потонули слова її в морі людського плачу й скорбот, у розлуках, у реві моторів. Множество людей виходило з села на війну.
Одірвався Трохим Запорожець од жінки. Плаче жінка гіркими сльозами, плачуть діти в ногах: «Ой тату, тату!» Побіг Трохим за братами. Повіз старий Запорожець п'ять синів на війну.
Від'їжджають по шляху на схід грузовики з множеством далекого старого й мо-лодого закуреного жіноцтва, дітей, ветхих дідів і баб, всіляких речей і деяких військових чи не військових, хто їх знає. Вони оглядаються назад на захід у тривозі. Їм хочеться їхати все швидше й швидше.
— А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переста-вали! Та нащо ж їх везуть ото машинами? Може б, машини та на щось інше приго-дилися! Тьфу! — лютувала Мотря у городі, сапаючи картоплю.
— Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають?
— Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців.
— Ах! Ну, ми ще повернемось! — розмовляли на грузовиках утікачі, дивлячись на селян, прив'язаних тисячолітніми узами до землі.
Біля холодної криниці край села під вербою стояла Олеся, смутна й тиха, як і всі дівчата в ті часи на нашій на кривавій Україні. Пили бійці воду у неї з відра і відходили собі далі на схід:
— Будь здорова, дівчино. Будь щаслива, дівчино... Будь здорова...
Ревли по шляхах грузовики без кінця й краю, везли втікачів. У важкому смутку ог-лядались стомлені втікачі назад. Усе, що не їхало з ними, починало здаватись їм ворожим, і страх заповнював їхні душі, і приховане зло, і мовчазний відчай.
— А бодай же вони їхали та й не переставали! Та щоб же вони котилися бубо-ном! На кого ж ви нас, нещасних, покидаєте? - перегукувалися в городі Тетяна За-порожчиха з Мотрею, сапаючи картоплю поки не прострочило Тетяну кулеметом з ворожого літака.
Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми підводами.
І ярина толочиться множеством тисяч бездомних коней і корів Бредуть корови, вівці, коні без числа і краю.
Вершники біжать великими житами, оглядаючись назад, на чорне димне небо. Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці.
Пролітають над Олесею ворожі літаки. Бомбардують шлях. Вершники шарахну-лись на всі боки. Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней. Страшно Олесі.
Ревуть бики од пахощів кривавих і риють землю рогом коло забитих напарників своїх рогатих.
Ворожі літаки бомбардують міст. Великі водяні стовпи розтинають річку. Плига-ють люди в воду. Спинив Запорожець коней. Кинулись брати врозтіч, упали додолу. Один тільки Савка остався на возі та батько.
— Падай, Савко, падай!
— А чого б я падав? Їдем на війну та будем од першої бомби падать, — сказав веселий Савка і впав мертвим. Брати до Савки:
— Савко!
А батько зблід:
— Прощайте, хлопці! Мерщій за міст. А ми з Савкою додому!
Ударив старий Запорожець по конях, вискочив у поле і понісся житами, яриною назад, назад до рідної Тополівки. Летять коні житом-яриною, а Лаврін притулився до мертвих синових грудей і заплакав уголос.
Аж ось спинили німецькі диверсанти коней. Викинули Савку в жито. Дали Лавріну сигарету, сіли на воза та й поїхали, співаючи і сміючись, до сусіднього села.
Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботя-щою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи со-ромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну...
Коментарі
Мне было интересно читать
як на мене, з програми 11 класу у Довженка найкращі твори..)
неймовірно. непогано було б поставити його (фільм), але він уже є, поставлений Солнцевою. той фільм скупий. потрбно передати все, що було в ті роки. всі сльози, страждання та скорботу матерів... Для того, щоб люди навчилися цінувати свою державу, цінувати своїх героїв, цінувати Україну... в мене з'явилася мрія - "Ураїна в огні".
Стрічка RSS коментарів цього запису