Тут уже всі розважились і почали одпускать на адресу німців зауваження.
— Отож-бо вона й психічеська атака, що гавкають, як пси, — сказав Овчаренко.
— Еге, — сказав Запорожець. — Ось зараз вони в мене погавкають. Зараз ось по-летить з них собача шерсть... Увага!
Коли всі примовкли і німецьке наближення стало майже нестерпним, коли, зда-валося, було вже чути їхнє зловонне дихання, Запорожець подав команду.
Все затремтіло. Все, що рухалося в передніх лавах, було розірване й покалічене вщент і знищене огнем, проте слідуючі лави не подались назад. Голе німецьке міщанство лізло через трупи вперед і падало груддям на міни, на кулемети. Рудий єфрейтор Густав Шмуцке ліз напролом, як заворожений. Чи був він хоробрий і відважний? Не був він ні хоробрим, ні відважним. Він виконував вищий закон свого життя на війні — наказ. Він божеволів од жаху. Але ззаду були кулемети. А спереду — земля, гектари. Як він хотів землі, як він добивався її. Він хотів знищити на ній все, що жило. Цілий рік він колупав її пальцями, розтирав на долоні, нюхав, брав на язик, чмокав губами, і водянисті його очі блищали радісним виблиском. — От бачи-те, — сердився Запорожець на своїх бійців — казав я вам був, бережіть снаряди. Ось тепер дивіться собі на фріців та чухайте потилиці, поки не підійдуть на сто метрів.
— Нічого, товариш сержант, — сказав Левко Підтиченко командир другої гарма-ти. — Раз уже є така заборона, ми підождем. Нехай підходять хоч і на п'ятдесят... О, гляньте... Тисяча чортів його матері...
З димової завіси показалися фашисти.
Бійці припали до гармат, кулеметів, автоматів, до всього, що могло стріляти
Вороги йшли напівголі, брудні, з волохатими грудьми й животами і являли собою картину жалюгідну й мерзотну, мов божевільний дім, що вирвався на волю. Вони реготали, свистіли й вили, пританцьовуючи і тільки несамовиті од жаху їхні очі ви-давали тупе страждання. Вони були неначе вже не люди, а лихий сон недужої лю-дини.
Бійці міцно трималися за зброю. Однак по мірі наближення німців у многих забігали по спині мурашки, та тут їх зразу ж виручив природний супутник їхнього життя — сміх.
— Гей, німці! Штани погубили! — кричав наводчик Самійло Косарик.
— Ні, не погубили. Послали Гітлеру в Берлін на просушку, — сказав Левко Підтиченко. Всі засміялись.
— А сорочки познімали для чого?
— А то ж на них од гавкання шерсть вигнало, як на собаках. Чуєш, як гавкають?.. Давай, давай, швидше, психи! — кричав Підтиченко, махаючи рукою.
Тут уже всі розважились і почали одпускать на адресу німців зауваження.
— Отож-бо вона й психічеська атака, що гавкають, як пси, — сказав Овчаренко.
— Еге, — сказав Запорожець. — Ось зараз вони в мене погавкають. Зараз ось по-летить з них собача шерсть... Увага!
Коли всі примовкли і німецьке наближення стало майже нестерпним, коли, зда-валося, було вже чути їхнє зловонне дихання, Запорожець подав команду.
Все затремтіло. Все, що рухалося в передніх лавах, було розірване й покалічене вщент і знищене огнем, проте слідуючі лави не подались назад. Голе німецьке міщанство лізло через трупи вперед і падало груддям на міни, на кулемети. Рудий єфрейтор Густав Шмуцке ліз напролом, як заворожений. Чи був він хоробрий і відважний? Не був він ні хоробрим, ні відважним. Він виконував вищий закон свого життя на війні — наказ. Він божеволів од жаху. Але ззаду були кулемети. А спереду — земля, гектари. Як він хотів землі, як він добивався її. Він хотів знищити на ній все, що жило. Цілий рік він колупав її пальцями, розтирав на долоні, нюхав, брав на язик, чмокав губами, і водянисті його очі блищали радісним виблиском.
«О моя земле! Моя, моя, моя...» — думав він з пожадливим тремтінням.
П'яний автоматник Шмуцке впав з розгону в яму прямо на бронебійника Івана Лободу.
Довго боролись вони в бронебійній ямі. Та Іван задушив його й набив йому пов-ний рот рідної землі. Потім, важко дихаючи, він підвівся і поглянув у бік батареї.
Її вже не було видно. З лівого крила повзли вже до неї німецькі танки з огнеме-тами. Огнемети метали огонь. Все потонуло в диму.
Даремно викликав Кравчина батарею Запорожця. Ніхто не обізвавсь. Вистріляли Запорожченкові хлопці всі покладені їм в житті набої, добре потрудились і попада-ли спати на віки вічні.
Смерть не поскупилася на них, не пожаліла на них ні гриму, ні фарб, ні роз'ятрених ран, ні жорстоких нелюдських каліцтв. Кожному одпустила вона пудів по двісті гарячих осколків, і куль, і огненних шарів температури надзвичайної.
Ніхто вже не впізнав би їх — ні батьки, ні матері, ані дружини. Та й самі вони в останній час уже не взнавали один одного, так змінили їх пристрасті смертельного бою.
Коментарі
Мне было интересно читать
як на мене, з програми 11 класу у Довженка найкращі твори..)
неймовірно. непогано було б поставити його (фільм), але він уже є, поставлений Солнцевою. той фільм скупий. потрбно передати все, що було в ті роки. всі сльози, страждання та скорботу матерів... Для того, щоб люди навчилися цінувати свою державу, цінувати своїх героїв, цінувати Україну... в мене з'явилася мрія - "Ураїна в огні".
Стрічка RSS коментарів цього запису