— Ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін? — спитав він несподівано спокійним звичайним тоном.
— Да.
— Ти послав партизанам ось цього...
— Да. Цього листа я послав до партизан, щоб вони знищили по дорозі охорону і забрали до себе молодь.
— І твою дочку?
— Да.
— Молодь і дочка виїхали до Німеччини, хата твоя спалена, жінка вбита.
— Знаю.
— Ти страждаєш?
— Ні.
— Чому?
— Я тебе ненавиджу.
— Слухай. Я не буду тебе бити зараз. Я втомився сьогодні од биття, — сказав Ернст фон Крауз. Він знову був мокрий од поту і блідий. Його душила жаба. Він за-дихавсь. — Я апелюю до твого розуму.
— Я мовчатиму.
— В даній ситуації ти не маєш підстав так відповідати. Війна є війна. Скажи, де партизани і хто тут з ними зв'язаний. Тоді я тебе тихо повішу, ай... ух-х!
— Я мовчатиму.
— Ай... Ну тоді до завтра. Завтра я матиму свіжий гумор. — Фон Крауз підвівся і поволі підійшов до Запорожця. — Я сам виколю тобі очі, обрубаю руки і ноги і одріжу язик. Я не можу просто обійтися з тобою. Я маю свій престиж, а ти, о, ти не-абиякий клієнт.
— Іди ти к такій матері, чорт би твою душу побрав нехай.
— Ай, як я ненавиджу тебе, слов'янська собака! — важко задихав фон Крауз. — Ой, хоч би мені вибратись з проклятої цієї країни!
— Не виберешся.
— Помовч. Все одно не застрелю. Буде завтра так, як я сказав...
— Посадити на ніч за дріт! — наказав він жандармам.
Часом уночі заграви пожеж освітлювали поїзд.
Тоді ревли бики в вагонах і ржали коні у тривозі.
І дівчина Христя, висунувши голову з вікна, кричала в степ у розпачі:
— Прощайте!
Поїзд співав недолю по степах, по горах, по долинах:
Усі гори зеленіють.
Тільки одна гора чорна.
Тільки одна гора чорна.
Там орала бідна вдова.
Чорна хмара наступала,
Сестра з братом розмовляла.
У товарних вагонах співають дівчата, притулившись одна до одної.
Ой братику, голубоньку,
Прийми діток на зимоньку.
Співала й Христя і, співаючи, думала гірку свою думу. Розтерзану її душу мучили горе і зло на недолю, на весь проклятущий світ.
— Так... Скажи мені, брате-герою. Скажи мені, сестро-покритко! — промовила вона, немов складаючи пісню про себе.
— Ну, годі, Христе, давайте заспіваєм веселої. Все одно вже. Ну! — розважала її Олеся і, щоб розвіяти тугу, почала:
Летіла зозуля через мою хату,
Сіла на калині та й стала кувати.
Дівчата підхопили. Вийшло ще сумніше.
Коментарі
Мне было интересно читать
як на мене, з програми 11 класу у Довженка найкращі твори..)
неймовірно. непогано було б поставити його (фільм), але він уже є, поставлений Солнцевою. той фільм скупий. потрбно передати все, що було в ті роки. всі сльози, страждання та скорботу матерів... Для того, щоб люди навчилися цінувати свою державу, цінувати своїх героїв, цінувати Україну... в мене з'явилася мрія - "Ураїна в огні".
Стрічка RSS коментарів цього запису