— Що? Хам ти проклятий!
— Оте саме.
— Що? Покидали для бардаків, сукин ти син нехай, раб.
— Іди ти, барахло... Я плєнний, — зніяковів «кавалер».
— Ух ти... плєнний! А чому ти плєнний? Крові злякався? Оборонець батьківщини! «Чиї ви, дівчата?» — Кавалер... У, гадина! — Христя тремтіла од ненависті.
Увесь свій біль і кричущий протест проти безпросвітної недолі, в яку ввергнули її оці «плєнні», лайдаки-безбатченки, сліпоголові, весь гнів своєї пристрасної натури вона обрушила на вагон невольників. У неї не було до них ні жалю, ні співчуття. Ду-рацьке запитання і той блюзнірський тон, яким воно було вимовлене, обурили її. Вагон стояв перед нею, як образ не тільки біди й недолі, а й гіркої якоїсь, смутно здавалося їй, провини.
Німецька варта з приємністю слухала оцю сварку і, хоч не розуміла ані слова, ди-вилася з презирством на обидва вагони.
— Та годі-бо, Христе, — стримували Христю дівчата. — Ех ви, і сорому у вас немає, — докоряли вони чоловікам.
— Дезертири! — кричала Христя. — Як ви смієте мені в очі дивитися?!
— Іди ти!.. — гримнув хтось з чоловічого вагона.
— До німців їду в неволю, будь ви прокляті нехай! — кричала Христя уже на ходу поїзда, висовуючись з вікна вагона.
— Як я ненавиджу їх, Олесю! — сказала Христя, обернувшись до Олесі, коли поїзд минув станцію. — Щоб отак опуститися!
— Нащо вони тікали, скажи мені? Нащо вони кинули нас так легко на знущання ворогу? Чому вони не вмерли в боях, щоб я плакала и молилася на них?
— Так уся Європа, кажуть, здалась, — сказала Олеся. — Так то Європа, а то ми... Ай! Ну, де їхня гордість? Де їхня мужність? Хто їм це простить? Скажи мені! Ми ж тепер пропали? Що, не правда? Скажи мені, Олесю, правда?..
Христя засипала Олесю сотнями найболючіших запитань, що не давали ні одній дівчині ні їсти, ні спати, що мучили їх і доводили до відчаю і вчинків одчайдушних і жахливих. Цими запитаннями, мов отруєними стрілами, були поранені їхні змучені серця і розум.
— Ти що сказав тій дівчині, падлюка? — спитав «плєнного кавалера» похмурий, виснажений і висушений пекельним внутрішнім вогнем Степан Сорока.
— А нехай не...
Сорока вдарив «плєнного» з усієї сили в ухо так, що той, як сніп повалився додо-лу.
— Що ти б'єш людину? — розгнівався один з невольників.
— Яку людину?
— Нащо ти людину вдарив?
— Людину? Тут нема людей. Тут раби, — глухо прогримів Сорока.
— Які раби? А ти чув, що вона йому сказала? — обурився другий гордий неволь-ник.
— Для нас вже немає образи. Для вас і для мене...
— Олесю, я ненавиджу їх за погану війну, — шептала Христя, притулившись до Олесі. — Нащо вони кинули нас?
— Христе!
— Що, неправда?
— Неправда. Правда, та не вся. Це тільки половина правди, — сказала Олеся. — Та діло й зовсім не в тому, хто більш чи менш винен.
— Ну, а в чому ж?
— У нещасті, у роду... — Олеся нахилилась до Христі і взяла її за руку, мов хвору сестру свою. — В нашому роду. Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине. За це ж вони вмирають, наші, як би там не бились. Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!
Олеся майже крикнула останні слова. Очі її світились глибокою вірою в життя, в торжество добра і перемоги.
— Я вірю! І ти вір, Христе. Вони тебе душать, а ти вір! Вони тебе б'ють, а ти вір...
— Олесю, коли в мене родиться їхня дитина, я її задушу! — раптом сказала Хри-стя, одповідаючи собі на своє нестерпне запитання.
— Христе, ти?..
Христя упала на нари і глухо заридала.
Коментарі
Мне было интересно читать
як на мене, з програми 11 класу у Довженка найкращі твори..)
неймовірно. непогано було б поставити його (фільм), але він уже є, поставлений Солнцевою. той фільм скупий. потрбно передати все, що було в ті роки. всі сльози, страждання та скорботу матерів... Для того, щоб люди навчилися цінувати свою державу, цінувати своїх героїв, цінувати Україну... в мене з'явилася мрія - "Ураїна в огні".
Стрічка RSS коментарів цього запису