Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати:
— Здрастуй, матка! Молока, пожалуйста!
Ріжуть свиню.
Другу.
Третю.
— Хайль Гітлер!!!
Висаджують сінешні двері.
Обережно відчиняють хатні двері.
— Дозвольте, ферцайєн біте, можна?
П'ють молоко.
Їдять.
— Скажи, матко, за кого ти — за Гітлера чи за Сталіна? — спитав літню жінку сол-дат, одірвавшись од великої гладишки молока. Молоде лице його було привітним і лагідним.
— Як хочте, голубчику, вбийте мене, тільки мені Сталін краще, — сказала просто-душна жінка.
— Очень карош! — сказав, усміхаючись, німець. Допивши молоко, він витяг з кишені револьвер і між іншим застрілив небогу.
— Прошу помити, — сказав веселий голий німець, кидаючи жінці всю свою одежу.
— Не буду мити, хай тебе причина обмиє, безстидна скотина… Тьфу! — не вит-римала ображена літня жінка і вхопила рогача. Кинув і другий німець одежу. А перший вже простяг руку до парабелума.
— Мамо, мовчіть, бо вб'є, мамо! — кинувся до матері її син дезертир. — Простіте, господа... Мийте, мамо!
— Ой, щоб же я, мій синочку, та на лавку тебе обмила... — заголосила мати.
— Тату, корову повели з двора! — вбігла до хати дівчина Христя.
— Ну й що ж, — сказав Купріян. — Це вам не свої. Раз уже нас завойовано, їхнє право. Ще не те буде, — поглянув він у бік синів. — Ще й вас поженуть, як биків на бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще вас і по Німеччинах, і по Туреччинах.
— А, видумуєте! — крутнув з досади менший син Павло і вискочив з сіней. Вздовж города провулком біг переляканий в смерть його товариш Гаркавенко Іван, а за Іваном німці.
— Гальт! Гальт! — та давай стріляти. Іван за хлів, в другий провулок, а з провулка Павло.
— Куди?
— Тікай! Убивають!
— Гальт!
Піймали обох. Автомати до черева та по морді обох.
— Хто ви? Дезертири?
— Дезертири...
— Шпіони? Да?
— Да...
— Ви розвідники? Кажіть, розвідники ви? Так?
— Так... ні... Так! — белькотіли перелякані хлопці кінчики запитань.
Фашисти добре понабивали їх обох, потім дали їм гвинтівки і поставили стерегти гармати.
Олеся сиділа нерухома край стола і дивилась на подушку, на слід Василевої голо-ви. Вона була кам'яна, і коли на порозі з'явився батько, Лаврін Запорожець, з мерт-вим Савкою на руках, вона не чула. І лише коли батько погукав її, вона прокинулась і впала додолу.
— Тату!!!
У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сам гауляйтер Кох прилетів до столиці України для декларації імперських гордих цілей в отсій неймовірно багатій і щедрій країні.
Свою промову новопризначений чорний отаман України Еріх Кох почав без всту-пу, з найвищої ноти. Це була слава Гітлеру, слава нації, слава могутньому фашистсь-кому солдатству, що несе стару імператрицю — смерть — «нікчемному, млявому слов'янству».
Коментарі
Мне было интересно читать
як на мене, з програми 11 класу у Довженка найкращі твори..)
неймовірно. непогано було б поставити його (фільм), але він уже є, поставлений Солнцевою. той фільм скупий. потрбно передати все, що було в ті роки. всі сльози, страждання та скорботу матерів... Для того, щоб люди навчилися цінувати свою державу, цінувати своїх героїв, цінувати Україну... в мене з'явилася мрія - "Ураїна в огні".
Стрічка RSS коментарів цього запису